Цукровик

двори лункі
ніби криниці зневоднені
дозрівають
під розжареним сонцем
неба

хтось клацнув вимикачем

вранці
він же клацне ним
увечері

наш захмарний вахтер

завжди на сторожі
солодкої рутини днів

однією рукою

запалює світло
іншою
виганяє з ліжок
і холодних кімнат
на гаряче

повниться

шумом і голосами
простір між наших будинків

і перетворюється асфальт

на архів наших кроків
і посмертних масок
втиснутих у м'яку смолу

небесний вахтер

занотовує і фотографує

небесний вахтер

має ключ
від усіх кімнат та гайок

тому

не ховайся
це не має жодного сенсу

краще вшануй його

урочисто
вечірнім ритуалом
повторення

вимкни світло

у власній кімнаті
як він вимикає
сонце

«важко побачити світло...»

важко побачити світло
в оточенні вічних тіней
коли проміння фотонів
не торкається рук

коли неможливо відчути

кванти
які вибивають з нас
поламані деталі
божого коду

я знаю його схованки

за метрами сталі
та свинцю

я можу провести туди

будь-кого
хто бажає зігрітися
його тлінням

обдаровані сміливістю

обіймуть ядро
та тільки обраним
усміхнеться вічність
варто стати великим
щоби відчути подих
світла

варто себе розчинити

щоби випити світ

«примарні дороги...»

примарні дороги
губляться в геометрії
в квадратах кварталів
нескінченній шахівниці

сотні років тому

на центральних площах
можна було звидіти небо
крізь павутину дерев
в зачатках весни

зараз

я бачу лише дроти
які пронизують товщу хмар
своїм електричним холодом
женучи слова
й цифри в просторі

часи не змінюються

змінюється лише геометрія
та функція її опису

«стіни будинків...»

стіни будинків
тонко тремтять
наче мікрофонні мембрани

звуки подорожують крізь них

збиваючись у густі потоки
коридорів

і кожен мешканець

південного крила
вивчає на пам'ять пісні
північного
гімни
нашої єдності та братерства
вірші колективної любові

бо ніхто окрім нас

не полюбить цю темну цеглу
по-справжньому

бо лише ми знаємо

скільки кілограмів фарби
на цих кволих
віконних рамах

мудрість

накопичена поколіннями
як пил у кутках під'їзду
що квітне весною

чуєш

вони взяли гітари до рук
і затягнули нової пісні

нехай же і вона

стане для нас своєю
рідною

«місто стигне на пательні днини...»

місто стигне на пательні днини
неначе стомлений окунь

розкриває свою глибоку пащеку

накриваючи вулицю первісним
мороком

це не смола

це лише тіні

що опускаються заломами плям
на об'єми верхів та низів

ніби кволі медузи

в передчутті втраченої форми

і водорості трав метушаться

зеленим волоссям
у проміжках бетонних плит

сьогодні так багато води

день водянистих назв
мені би потонути в цій глибині

та ніколи не повертатися

на поверхню

«сонце зійде...»