У карнавалі історії. Свідчення

Тому коли стояли у касі по квитки на Москву, не дивувались, бачачи філерів. Дивно було те, що касир довго не видавала квитків. Поїзд мав уже рушати, коли вона, вибачаючись (було видно, що й сама вона нічого не розуміє), сказала:

— Вибачте, але чомусь сказали не продавати квитків.

Стало ясно, що до Москви не випустять. Довелось їхати додому.

Вирішила обов’язково з’їздити у Москву, звернутись безпосередньо у Міністерство внутрішніх справ. Врахувала дніпропетровський досвід: вирішила їхати автобусом, який не доходить до Москви, а тільки до Орла. І вже звідти добиратись до Москви. Квитки купувала Клара Ґільдман, вона також вирішила їхати зі мною «на всяк випадок». Все розіграли, як у дешевому детективі. Я підійшла до автобуса без речей (всі вони були у Клари, так, щоб це виглядало, ніби проводжу Клару). Сіла в автобус в останню хвилину. За вікном залишились трохи розгублені кагебісти (їхня машина супроводжувала мене від самого мого будинку). Але… це все ж таки не Сіменон і не Крісті. На виїзді з міста автобус зупинило ДАІ. Доведеться повертатись додому.

В автобус зайшов міліціонер-регулювальник і «товариш у цивільному». Не вагаючись, пішли прямо до нас.

— Тетяно Іллівно, вийдемо!

— Чому?

— Вийдемо, ми вам все пояснимо!

— Не вийду, у мене є квиток, і я маю їхати! Не бачу підстав для затримання!

Попросила документи. Пред’явили. Капітан міліції.

— Ви ж розумієте, що автобус все одно не поїде, доки ви не вийдете. Ось через вас люди нервують, виходьте.

Люди справді нервували. Спершу нічого не розуміли: чому знімають людину з автобуса? Коли я почала голосно протестувати, запитуючи, на яких підставах мене висаджують, хтось навіть підтримав:

— А справді, по якому праву? У неї ж є квиток.

Але час минав. Автобус стояв. Минула година, і видно було, що й справді не поїде, доки я не вийду. Ситуація для людей навколо, добре знайомих з міліцією, була незрозуміла: з одного боку, коли вимагають, треба виконувати, а з іншого — чому такі тихі, чому так ввічливо поводяться. Та видно, і на «клієнтів» міліції ми були мало схожі.

Порадилась з Кларою — вирішили вийти. Справді, чому мають страждати люди, адже до Орла ще цілу ніч їхати, людям на роботу.

Вийшли, нас провели в будку регулювальника. Знову запитую, на яких підставах висадили з автобуса:

— Вам завтра треба з’явитись у міліцію, в районне відділення. Вдома на вас чекає повістка.

— Але я тільки годину як з дому, ніякої повістки там немає.