У карнавалі історії. Свідчення

3. Дружині Плюща Тетяні Житниковій через підставних осіб ще раз переказали, що способи примусового лікування Плюща прямо залежать від її поведінки: якщо вона перестане апелювати до світової громадської думки, то після 1–1,5 років Леоніда Плюща можуть перевести із спецпсихлікарні в лікарню загального типу. У протилежному випадку йому буде гірше.

Я гадаю, що ці факти не потребують коментарів. Можу сказати лише те, що вже висловлював професорові Снєжневському: аналогічні методи було засуджено на Нюрнберзькому трибуналі.

22 квітня 1975 р.

Проф. Ю. Орлов

Снєжневський обіцяв нам, що попросить директора інституту ім. Сербського Георгія Морозова негайно направити своїх експертів у м. Дніпропетровськ, де перебуває Плющ.

Ані відповідей на листи, ані комісії експертів так ніколи й не було.

Я звернулась також до учасників мітингу на захист Леоніда Плюща, що відбувся 23 квітня у Парижі. Міжнародний комітет математиків, що проводив цей мітинг, вже два роки боровся за його звільнення тут, на Заході.

…Від дня арешту мого чоловіка минуло три з половиною роки. З них рік він провів у тюрмі, решту часу у спецпсихлікарні м. Дніпропетровська. Про тюрму він згадує як про втрачений рай: там можна було розмовляти, читати, а головне, там не «лікували».

На Заході про Леоніда Івановича вийшло дві книги, друкувались статті, збирались підписи. З різних країн телефонували лікарі-психіатри, члени асоціацій і товариств захисту прав людини і політв’язнів, незнайомі люди присилали листи, сповненні співчуття і розуміння.

Я не відчувала себе самотньою, не відчувала, що залишилась сам-на-сам з величезною і жорстокою державною машиною, що здатна відібрати у мене дітей і свободу, як вона вже відібрала чоловіка. Але головною була навіть не ця увага і співчуття: щоразу, дізнаючись про новий крок на захист Леоніда Івановича (книжка, стаття, виступ, звернення, підписи, запит), я думала: «Тепер все, випустять. Ну, нехай не випустять, але хоча б припинять катувати «лікувальними» препаратами, дадуть перепочити. Зупиняться. Подумають. Нехай не з милосердя, не з добрих міркувань, нехай задля власного престижу й морального авторитету. Чи треба, чи «прагматично» через одного свого неслухняного і замало лояльного громадянина викликати обурення й протест, скажімо, п’ятиста французьких математиків?» Виявилось, що у радянської держави свої уявлення про «розрядку», про престиж і моральний авторитет.

Зараз, коли минуло три з половиною роки, я можу з певністю сказати: моя розмова, «діалог» з державою не відбувся і відбутись не може, бо у держави на все одна відповідь: я посилаю скарги, заяви, прошения, документи у всі мислимі радянські інстанції — від районного суду і до ЦК — Леоніда Івановича «лікують»; на захист чоловіка виступають міжнародні організації, преса, громадська думка Заходу — Леоніда Івановича… «лікують».

У КДБ прямо а потім по якихось таємничих каналах, що йдуть від них до мене, пропонують помовчати, заспокоїтись, і тоді, як вони кажуть, все вирішиться і обидві сторони будуть задоволені — Леоніда Івановича все одно, навіть під час цих переговорів зі мною, «лікують», збільшують дози, обмежується час на побачення, не видають книжок, листів. У такої ескалації є своя межа, дози вони можуть збільшувати, але Леонід Іванович не має сили їх витримувати.

Я хочу сказати, що того Леоніда Івановича Плюща, «математика Плюща», як називають його у передачах західних радіостанцій, про якого написали книжки і статті, чиї праці й статті опубліковано, того Леоніда Івановича, якого знала я, діти його, рідні, близькі, друзі, — такого Леоніда Івановича більше немає. Є доведена до краю страждань, безмежно хвора, втомлена людина, що втрачає пам’ять, здатність читати, писати, мислити.

І ті, хто безпосередньо, своїми руками вбивають його, знають про це, знають, що скоюють злочин. Якщо раніше мені здавалось, що я маю справу зі слухняними чиновниками, яких і звинучувати по-справжньому не можна, бо вони «не відають, що чинять», то тепер я певна у протилежному: відають — і чинять. «Відають» всі: від лікарів Інституту Сербського, що послали на тортури безумством явно психічно здорову людину, до начальника охорони, який наказав вартовому з автоматом в руках затулити вічко у дверях, щоб наш близький друг, що приїхав зі мною до Дніпропетровська, не побачив, що вони з ним зробили.