У карнавалі історії. Свідчення

…Моє становище нестерпне, діти засмикані, вони живуть у постійній напрузі й страхові за мене. Повертаючись додому, я завжди бачу бліді, насторожені обличчя своїх синів: вони бояться, що прийде день, коли і я зникну, як батько. Коло знайомих зменшується. Ми — відкинуті, «мічені», спілкуватись зі мною в наших умовах — значить проявляти мужність, на яку здатен небагато хто. Навколо — звичайне, нормальне життя зі своїми радощами і турботами, життя, з якого ми виключені, викреслені, бо немає для моїх співгромадян нічого страшнішого за тавро «політичної неблагонадійності», яким таврує КДБ.

Чого я хочу від держави, у якій живу? Від суспільства, в якому я виросла і виховувалась? Милосердя. Але чому я повинна просити про милосердя? У милосерді не відмовляли і злочинцям, провину яких доведено і визнано, і тому залишається уповати лише на милосердя.

Але хто злочинець? У чому злочин? Злочин — думати, бути самим собою, жити у злагоді з совістю, підпорядковуючись моральному обов’язку, а не нав’язаним правилам доброзвичайної поведінки?

Я здаю собі справу з того, що у світі є проблеми першорядного значення, що ми живемо у трагічну епоху, коли загроза всезагальної загибелі відсуває на другий план трагедії індивідуальних доль. І все-таки я впевнена в тому, що у даному випадку йдеться не стільки про окрему людину, скільки про саму суть людського буття, про такі його принципи, порушення яких ставить під сумнів саму нашу спроможність опиратися злу і смерті.

Немає «справи Плюща» — є справа людської свободи, людської гідності.

Якщо світ звикне до переслідування вільної і незалежної думки, до аморальності й цілковитої безкарності вчинків, які здійснює держава, що відповідає за долю всього людства, чого ми маємо чекати від майбутнього? На що сподіватись? На яке «завтра» ми прирікаємо своїх дітей?

Думайте не про нас — думайте про себе: моє страшне «сьогодні» може стати таким самим «завтра» для величезної кількості людей, якщо опустяться руки, якщо хоча на мить видасться, що зусилля врятувати розум і совість безплідні.

Леонід Іванович хотів небагато: жити у своїй країні, давати їй користь як творча, тобто вільна особистість. Його відправили у божевільню. Я доклала всіх зусиль, щоб довести його нормальність, абсолютну психічну повноцінність, душевне здоров’я.

Безглуздий замір: адже ті, хто карав його безумством, не гірше за мене знали, що він психічно здоровий. Я хотіла вбачати помилку там, де був умисний злочин.

А тепер я кажу: так, він хворий. Хворий страхітливо, його треба рятувати вже від гіршого, ніж хвороба, від смерті.

У своїй країні мені сподіватись більше немає на що. Тепер всі мої зусилля зводяться до того, щоб відповідні організації прийняли у мене документи на еміґрацію. Але у відповідних організацій непробивна логіка: документів вони прийняти не можуть, поки чоловік перебуває на лікуванні. Заклад, в якому його «лікують», значиться за тим же відомством (МВС), що й установа, яка відає питаннями еміґрації. І на думку цього медзакладу, підпорядкованого МВС, «лікування» Леоніда Івановича має тривати далі.

КДБ, МВС — ось коло, по якому я повинна рухатись, не маючи анінайменшого сподівання на вихід і прояснення.

Я незмірно вдячна всім зарубіжним математикам, всіх, хто турбується про долю Леоніда Івановича. Але я зрозуміла й інше: мовчать радянські колеги Леоніда Івановича, вони глухі до несправедливості так, нібито препарати, від яких глухне Леонід Іванович, справляють свій вплив і на них. Держава, добре знаючи своїх підданих, спокійно висмикує нечисленних інакомислячих, як випадковий і нечастий бур’ян висмикують з добре доглянутого і охайно підстриженого газону. Але я не хочу, щоб мого чоловіка спіткала доля бур’яна.

Нехай мені віддадуть чоловіка, хворого, такого, яким вони його зробили, і нехай, дозволять нам всім виїхати з цієї країни.

Право на еміґрацію — єдине з усіх прав, здійснити яке я вимагаю.

Т. Житникова

У кінці квітня на побачення поїхала Льонина сестра. Приїхала нажахана й у відчаї: у нього знову бешихове запалення, ніс розпух на півобличчя, температура 38,9. Трифтазин на декілька днів перестали давати, роблять уколи пеніциліну. Стан тяжкий. Ледве прийшов на побачення: мовчить, не розмовляє, ні про що не питає. Настрій гнітючий: з тюрми вийти не сподівається.