У карнавалі історії. Свідчення

Розмовляло зі мною КДБ знову через «посередників»: обіцяють і погрожують. Але остаточно зрозуміло: вони ніколи навіть не збирались випускати його, головне, щоб було тихо, щоб за кордоном не було галасу і протестів.

З 1 червня і до початку вересня «лікують» комплексно: дають таблетки трифтазину й одночасно уколи інсуліну. До шоку, мабуть, не доводять.

Настрій пригнічений, песимістичний: «Не вибратись мені звідси!»

Розповідаю йому на всіх побаченнях, що робиться на його захист, вибираю найбільш «анекдотичні» випадки, щоб хоч трохи розвеселити, підтримати.

У травні до мене заїхала група американських сенаторів, прийшли уночі, о другій годині. Розпитували про Льонин стан, розраджували. Вони навіть самі не уявляли, яка підтримка це була для нас всіх, а не лише для мене, — живі люди з майже незнаного світу. І таким це було контрастом з ранком, коли пішла на роботу, де мене обматюкали найпослідущими словами. На той час влаштувалась на роботу у фотоательє, це називалось «агентом» — ходила до людей додому і збирала замовлення на виготовлення фотографій. Влаштувалась незаконно, бо оформлюючись туди, приховала, що у мене вища освіта, інакше б не взяли: є інструкція, за якою на місце робітника людей з вищою освітою не беруть.

Минали місяці — нічого не мінялось у становищі Льоні. Я вже перестала вірити в те, що зміни можуть бути. Швидше за інерцією, ніж з надією, писала й далі, але вже не у радянські інстанції, а знову на Захід. Довідалась, що у жовтні Міжнародний комітет математиків знову організовує мітинг на захист Льоні. Але про що писати — адже ніяких змін немає, все тече «спокійно, розмірено», вже немає чим «здивувати», вразити, немає ніяких сенсацій.