У карнавалі історії. Свідчення

Знову їду в Москву. Разом з Юрієм Орловим йдемо в медичне управління МВС СРСР, передаю заяву, в якій прошу припинити лікування чоловіка нейролептиками до того часу, доки Київський обласний суд (куди я зараз звернулась) не розгляне питання про примусове лікування і про переведення Леоніда Івановича Плюща з Дніпропетровська в іншу лікарню.

Цього ж дня ми з Юрієм побували в академіка Снєжневського. Він не знав, хто ми (його збило з пантелику прізвище і звання Орлова — доктор, професор), і тому відчинив двері і впустив. Змушений був прочитати і мою заяву.

Андрію Володимировичу!

12 жовтня 1972 р. експертиза інституту ім. Сербського, у якій і Ви брали участь, діагностувала моєму чоловікові Леоніду Івановичу Плющеві «шизофренію з млявим перебігом».

Ні я, дружина Леоніда Івановича, ні його мати й сестра, жодна людина з кола родичів, друзів, просто знайомих або колишніх колег по службі — ніхто не повірив у те, що діагноз, поставлений в інституті ім. Сербського правдивий, професійно добросовісний та науково істинний.

У діагнозі вбачали вирок політично неугодному інакомислячому, винесений зацікавленою організацією і реалізований, здійснений руками поступливих і слухняних лікарів.

…Леонідові Івановичеві призначене лікування абсурдне, а отже, злочинне і з погляду міжнародних психіатричних норм, і з погляду норм, встановлених у радянській психіатрії: адже в звичайних, «нормальних», тобто не підпорядкованих МВС психлікарнях «шизофренію з млявим перебігом» нейролептиками не лікують.

Я кваліфікую це свідоме й умисне відхилення від встановлених норм як страхітливе катування медичними препаратами. Мета цього катування «лікуванням» — викликати симптоми, що збігаються з ознаками шизофренічного захворювання.

І Ваші колеги домоглись своєї мети: Леонід Іванович втрачає пам’ять, працездатність, інтерес до книжок, до науки, до рідних, тобто до всього того, що було справжнім сенсом і змістом його життя не лише на волі, а навіть і в нелюдських умовах Дніпропетровської спецпсихлікарні до того часу, доки його не піддали тривалому інтенсивному «лікуванню». З Медичного відділу МВС УРСР я отримала повідомлення про погіршення стану Леоніда Івановича.

Отже, єдиний висновок, до якого я можу прийти, — це висновок про те, що погіршення настає в результаті «лікування», а єдиний висновок, до якого може і повинен прийти будь-який чесний лікар-психіатр, — це висновок про те, що погіршений стан є не що інше, як нейролептичний синдром, який щоразу зникає, після того як «лікування» нейролептиками припиняється.

Леоніда Івановича «лікують», щоб він став хворим, і він хворий тому, що його «лікують».

…Я вже вимагаю не справедливості, а хоча б логіки. Є межа, за якою несправедливість переходить у відвертий цинізм, що зневажає не лише право й гідність людини (це чинить несправедливість), а й саме існування таких понять. Представники «найгуманнішої професії» переступили цю межу: не діагноз у них обумовлює лікування, а лікування обумовлює і визначає діагноз.

Я звертаюсь до Київського обласного суду із заявою припинити примусове лікування і вимагаю Вашого негайного втручання. Ви, визнаний глава радянської психіатричної науки і один з авторів діагнозу, що прирік мого чоловіка на безтермінове ув’язнення у тюремній психіатричній лікарні, несете цілковиту моральну і професійну відповідальність за все, що відбувається.

Я вимагаю, щоб до рішення суду Леоніда Івановича перестали накачувати нейролептиками: чергова медична комісія має побачити перед собою людину, а не дію на людину варварськи, не по-людськи застосовуваних медичних препаратів.

7 квітня 1975 р.

Т. Житникова

ДО ДНЯ ЗАХИСТУ ЛЕОНІДА ПЛЮЩА

У день захисту Леоніда Плюща я вважаю за потрібне розголосити декілька епізодів.

1. Дев’ятого квітня 1975 р. я разом з дружиною Леоніда Плюща побував у Медичному управлінні МВС. Посеред довгої розмови відповідальний чиновник управління, зокрема, заявив: «Ви погано ставитесь передовсім до самого Плюща. Хіба йому краще було б піти в табір?»

2. Цього ж дня, увечері, нам вдалося побувати у відомого психіатра проф. А. В. Снєжневського у нього в квартирі. Під час напруженої розмови він між іншим запитав у нас таку дивовижну річ: «Хіба для Плюща було б краще отримати сім років суворого режиму?»