У карнавалі історії. Свідчення

Але те, що і над Леонідом Івановичем, і над всіма нами проводиться соціальний експеримент, — безсумнівно. Нас привчають відчувати себе ізгоями, «атщєпєнцамі», кожний крок яких незаконний, а те, що нас залишають на волі — нечувана милість. Навіть звичайне спілкування з нами ускладнене, бо вимагає від тих, що довкола нас, мужності, на яку здатен небагато хто: адже в будь-яку хвилину знайомство з нами може стати злочином в очах у КДБ.

Радянські керівники підписують документи в Гельсінкі, а дільничний міліціонер зупиняє на вулиці 16-річного сина Л. Плюща і запитує: «Це що за сволота збирається у твоєї матері?» Йшлося про те, що до нас заходили американські конгресмени й французькі адвокати.

Декларація Прав Людини, розрядка, Гельсінкі — не для нас і не про нас.

Тортури часом тривають.

Ось чому така величезна наша вдячність всім людям та організаціям, що обстоюють права людини на свободу совісті, думки і виїзду з країни, у якій життя стало для людини нестерпним. Кожне втручання ззовні, кожен голос, що лунає на Заході на наш захист, незалежно від того, чи досягаються цим негайні практичні результати, — це прорив у тій страшній психологічній та соціальній ізоляції, на яку нас прирекли: свідчення того, що беззаконня не узаконене, що примирення з насильством, згода і співпраця з ним ще не стали загальнолюдським надбанням, що політична кон’юнктура і галас газетярів на тему «розрядки» і «невтручання» не заглушили голосів в’язнів-«невільників честі», не заглушили людської гідності й розуму.

Тільки це вселяє надію. Тільки це допомагає жити.

Підписали цього листа ми вдвох з Тетяною Сергіївною Ходорович, людиною, що душу й життя своє «кладе за други своя». З перших днів арешту Тетяна Сергіївна прийняла наше горе у свою родину, наших дітей як своїх дітей. Погрози, шантаж, обшуки, відключений телефон, стеження — це побут Тетяни Сергіївни. Ночі у вагонах Москва — Дніпропетровськ — Київ, дощ і холод під стінами Дніпропетровської тюрми також стали її побутом. Вона не знала Льоні і, можливо, не зможе ніколи вже з ним познайомитись як годиться, але наше серце, наші думки залишились з нею, а її турботи — з нами тут, у Парижі. Сьогодні вона знову біля стін тюрми — одеської, де сидить Слава Ігрунов, московської, де ув’язнено Петра Старчика, і знову й знову вона зайнята своєю «антирадянською діяльністю» — каже правду про свою країну. І немає для нас людини ближчої і дорожчої, і вона для нас — Батьківщина, яку ми покинули.

Час минав… Відбулась комісія, яка знову ухвалила залишити Льоню на лікуванні.

Відбувся мітинг на захист Льоні, і ми знали, що протести не змовкають. Було це вже майже байдуже: була вдячність, подяка і… ніякої надії.

Але просто нічого не робити? Мовчати? Писати? Куди?

Написала на всяк випадок у Міністерство охорони здоров’я СРСР — «нагадала» розмову у медвідділі МВС. Як завжди, результат той самий — мовчанка. У листі просила випустити на лікування, посилалась на запрошення з Франції, яке мені так ніколи й не передали, я тільки знала, що воно існує.

26 листопада отримала коротеньке повідомлення, просили зайти у Міністерство охорони здоров’я УРСР. Пішла. (Ну, ще одна «відписка». Нічого іншого не чекаю.) У відділі зовнішніх зв’язків якийсь випадковий чиновник: