У карнавалі історії. Свідчення

В останніх числах грудня я відчула, що рішення начальство прийняло: вже працівники ВВІРу мене розшукували, а не я їх. 29 грудня залишалось отримати підписи на документах, які нам дозволили брати з собою, отримати візи.

Був переддень Нового року, у всіх установах було не до мене. Коли я приїхала в нотаріальну контору, яка одна-едина в Києві робить копії і завіряє їх, — там працівники якраз отримали новорічний «пайок» — яйця, оселедці, м’ясні консерви, гречану крупу. На моє прохання все-таки зробити мені папери, різко відповіли: «Прийдіть завтра».

— Але я не можу завтра, вранці я вже маю отримати візи.

— А нам все одно. Та й хто вам завтра буде їх давати — отримаєте після Нового року.

— Але ще ж три години робочого часу, і я перша в черзі.

— Сьогодні ви нічого не отримаєте.

Працівники цієї консультації знали, як залежать від них ті, хто виїжджає, бо ж ніхто більше не міг допомогти і зробити те, що робили тут: передрукувати на машинці останні документи, які ще свідчили про належність до радянської держави.

Тільки після того, як я зателефонувала до начальника ВВІРу і після того, як він дав вказівку, все було зроблено швидко і того ж дня. Мабуть, щось важливе сказав Сіфоров: начальник консультації наказала відкласти всі пайки і зайнятись моїми паперами. Друкарки дивувалися — куди так поспішати і що я за «персона».

Те саме було в Міністерстві юстиції, де мені мали поставити всього-на-всього печатки на копіях дипломів про освіту і метриках. І хоча я прийшла на відкриття Міністерства, мені призначили зайти по папери наприкінці дня (незважаючи на те, що я була єдиним відвідувачем у цей відділ). І знову «чарівний» дзвінок Сіфорова вирішив все за: через 15 хвилин папери вже були у мене в руках.

«Сервіс» Відділу віз і реєстрацій тривав на всіх етапах — вперше в житті я їхала у Москву поїздом, на який звичайно неможливо дістати квитки, не кажучи вже про те, щоб виїхати з Києва напередодні Нового року. Квиток чекав на мене у тому самому відділенні міліції, у якому п’ять років тому обшукували Льоню разом з Марксом.

За півдня цього останнього для нас року на Батьківщині я отримала візу, що давала право проїзду через Австрію, а також у голландському посольстві, що представляє інтереси Ізраїлю. Візи оформили як «положена»:

Голова родини — Житникова Тетяна Іллівна…

Член родини — Плющ Леонід Іванович.

Мета поїздки — постійне місце проживання.

У пункти — Ізраїль.

Дійсна для виїзду з СРСР — до 10 січня 1976 і в’їзду в СРСР до — .