У карнавалі історії. Свідчення

Проводи. Приїхали друзі, всі, хто тільки зміг приїхати в будень. Таксі, на якому ми від’їхали від дому, їхало в супроводі ескорту машин КДБ. Вагон оточено — ближче міліція, трохи далі — «в цивільному».

Так і стояли: МИ і ВОНИ.

Мати й батько — чи побачу я їх ще колись!

У Чопі нас вже чекали, провели в кімнату для інтуристів, попросили нікуди не виходити з території вокзалу. Лейтенант, який нами «опікувався», пояснив, що нічого не знає, йому повідомили, щоб ми чекали коли буде літак з Дніпропетровська, він не знає.

У Чоп квиток взяти не можна, не маючи документу про виїзд. Точніше, квиток можна взяти, але з вагона в Чопі не випустять. Клару Ґільдман, що вирішила спробувати вийти з вагона, в якому їхала, затримала міліція.

Чекаючи, ми просиділи на вокзалі цілий день. Нас люб’язно провели в ресторан для інтуристів, навмисне відкрили тільки для нас. Було дивно, що не видно більше нікого з тих, хто виїжджав. Вже потім, в Братіславі, ми зустрілись з групою людей з України, що їхали разом з нами до Чопа. Вони здогадались, хто ми, тому що оглядали їх на митниці дуже швидко, не так, як це звичайно робиться.

Вдень мені запропонували взяти квитки до Відня. Я відмовилась, заявивши, що не купуватиму їх, поки не побачу чоловіка тут.

О 9-ій вечора відчинились двері — завели Льоню. Він ледве йшов. З ним по боках — люди «в цивільному». Ми кинулись до нього, звідкись з’явився фотограф і почав нас усіх фотографувати.

Льоня був розкішно одягнутий у все нове. І тут я не витримала, почала здирати з нього одяг і шпурляти їм в обличчя. Кричала: «Ідіть геть, щоб я вас тут не бачила!» Вони намагались щось говорити, але я, мабуть, і справді дуже кричала — вони пішли. Ми перевдягнули Льоню — виявилось, що увесь одяг малий. Стільки разів бачачи Льоню розпухлого, товстого, я не подумала, що йому потрібен інший одяг. Але брати те, що вони дають? Ні!

Одяг викинула їм разом з валізою, яку вони «турботливо» внесли. Передбачили справді все: навіть краватка і до неї заколка, навіть запонки (до сорочки без запонок).

Трохи заспокоїлись: Льоня сидів з мамою і сестрою, його трусило, хлопчики плакали: тато не зміг навіть сам роздягтись і одягтись. Вони йому допомагали. Увійшов лейтенант, запропонував піти по квитки і попередив, що поїзд від’їжджає за годину.