У карнавалі історії. Свідчення

Викриття банди Молотова, або, як її м’яко назвали, «антипартійної групи» було явищем втішним, але те, що з ними розправились тишком-нишком, не давши змоги відстоювати у пресі свої погляди, засвідчило, що методи боротьби всередині партії багато в чому залишились такі, як були. Я пригадую, як ще в Одесі ми довідались про «антипартійну групу». За що їх прогнали з усіх посад, було незрозуміло, але з почуття спротиву ми з товаришем стали на бік цієї групи. Навіть більше, ми вперше, прийшовши на вибори, вирішили викреслити з бюлетнів прізвища невідомих нам кандидатів і поставити прізвище Молотова. За якийсь час ми запитали у нашої знайомої, що брала участь в перевірці й реєстрації бюлетнів, чи не було якихось випадків на виборах. «Ні, — відповіла вона, — за висунутих кандидатів голосували одноголосно».

Через місяць один знайомий історик докладно розповів нам про діяльність Молотова у сталінські часи. Ми зрозуміли, що будь-яка участь у виборах безглузда (треба знати, за кого голосуєш, треба мати змогу організувати голосування за свого кандидата, а така організація буде розцінюватись як антирадянська, треба мати змогу контролювати реєстрацію голосів і багато інших «треба»). Відтоді я ніколи не ходив голосувати ні за, ні проти «блоку комуністів і безпартійних».

Обурило нас у XXII з’їзді також те, що говорилось переважно про загибель «видатних діячів партії і держави», а не про загибель мільйонів ні в чому не винних «простих» людей.

Зовсім не марксистською видавалась концепція «культу особи». Не можна пояснювати сталініану тільки особистими якостями вождя та «об’єктивними» причинами — треба було боротись з опозицією, ізоляцією країни і т. д.

Було очевидно, що це не просто культ, а відродження самодержавства на новій класовій та економічній основі. Треба було шукати класові корені переродження революції, а не фіксувати окремі викривлення в керівництві партією й народом. Треба було виробити гарантії дотримання Конституції і принципи нової Конституції.

Було проголошено, що в СРСР вже не диктатура пролетаріату, а загальнонародна держава. З позицій класичного марксизму це — нонсенс, і слід було зробити марксистський аналіз такого принципово нового, несподіваного для марксистської теорії поняття. Адже держава — «машина в руках одного класу для придушення інших класів». Загальнонародна держава — це круглий квадрат.

Незавершеність, половинчатість критики Сталіна доводила, що багато в чому КПРС йтиме второваним Сталіним шляхом. Так воно і сталось. Навіть більше — вже за Хрущова, буквально через рік, почали відступати назад, до Сталіна.

На цей час в офіційній літературі з’являлось все більше критичних статей про сталінські часи. Велике враження справила книга Еренбурґа «Люди, роки, життя», у якій докладно розповідалось про те, як знищували культурних, партійних діячів та діячів радянського апарату. Бентежив тільки трохи поверховий аналіз подій, хоча й було зрозуміло, що в Еренбурґа не було змоги чесно проаналізувати минуле.

Інтеліґентські кола обійшла розповідь про те, що і сам Еренбурґ несе моральну відповідальність за репресії проти діячів єврейської культури в період антисемітського погрому 1947–1952 років. Розповідали, що після статті Еренбурґа про те, що євреям потрібно асимілюватись, він почав отримувати безліч листів протесту. Всіх авторів листів посадили. Я намагався з’ясувати, наскільки справедливі ці звинувачення, і врешті-решт прийшов до висновку, що сам Еренбурґ не передавав цих листів у НКВД, а їх перехоплювали й читали на пошті. Особисте ж боягузтво самого Еренбурґа у той час було явищем загальним і не можна його суворо засуджувати (хоча і тоді я жорстко ставився до боягузів).

З’явилися перші самвидавські політичні чи напівполітичні речі. Першою я прочитав промову Паустовського на захист Дудінцева. «Не хлібом єдиним» Дудінцева була першою книжкою про наші часи, яку я прочитав. Ми з товаришем буквально висмикували її з рук одне в одного. Книга не мала високих художніх якостей, але нас тоді цікавила лише правда, правда факту.

І ми були такі приголомшені, коли на Дудінцева накинулась хрущовська преса. Це був ще один удар по вірі у повернення на шлях демократії.

Другий твір політичного самвидаву був «Відкритий лист до Сталіна» Федора Раскольнікова. Там йшлося як про те, що ми вже знали, так і про те, про що мовчала офіційна преса (штучний голод 33-го року, небажання допомогти іспанським республіканцям після поразки революції в Іспанії і т. д.) Частину цього листа було згодом опубліковано у газеті «Известия».

*

Погляд Раскольнікова на голод 33-го року як на створений штучно, мене дуже вразив. Я почав шукати тих, хто бачив цей голод.

Мій дід розповів мені, що у ті часи він був робітником на дорогах і бачив в одному з сіл найбагатшої області в Україні гору людей, що померли з голоду. Коли робітники спитали про мертвих у свого начальника, той байдуже сказав: «Це куркульська демонстрація».