У карнавалі історії. Свідчення

Знайомий український письменник, Федір Андрійович Діденко, що у ті часи проводив колективізацію у Сибіру, приїхав у 33-му році в Україну. Рідне його село майже вимерло. Він зайшов до себе в хату. Порожньо. Погукав: «Чи є хто вдома?» З печі спустився молодший брат і розповів, що їдять вони зараз кору дерев, траву, лободу і ловлять диких кроликів. Мій знайомий спитав у брата: «А що ж ви будете їсти, як кроликів більше не стане?» — «А мама сказала, що коли вона вмре, щоб ми її їли». Цей же знайомий розповів мені про декілька випадків людоїдства, з якими він зіткнувся у ті часи. Його розповіді такі страхітливі, що у мене немає сили їх переповідати.

Я запитав його, які ж причини голоду.

По-перше, голод почався ще у 1931 році. І почався він тоді з двох причин. Середняки й куркулі не хотіли йти в колгоспи. Почали день у день проводити збори, на які силоміць зганяли селян. На цих зборах питання ставили так: «Хто проти колгоспу, той проти радянської влади. Проголосуємо. Хто проти колгоспу?» Сміливців майже не виявлялось. У колгоспи пішло 90–100 відсотків, (це частково змальовано у «Піднятій цілині» Шолохова). Знаючи про те, що їм доведеться здавати у колгосп коней і корів, селяни почали різати худобу. Коней багато хто жалів, і тому їх просто відпускали в поле. По всій Україні бігали здичавілі голодні коні. У відповідь на такі вчинки селян влада збільшила економічний та поліцейський тиск. Окрім загального державного податку запровадили додатковий — його призначала сільрада. Голова сільради часто обкладав податками своїх особистих ворогів, не зважаючи на те, наскільки вони були заможні. Якщо селянин не здавав зерна за цим податком, до нього приходили активісти й робили обшук. Оскільки активісти були односельчанами того, кого обкладали податком, то їм неважко було знайти заховане зерно. Якщо зерно знаходили, то спеціальними палицями розвалювали комин на хаті — на знак того, що тут живе куркуль або підкуркульник, який саботує заходи радянської влади. Податок на ту саму людину могли накласти вдруге і втретє — поки у неї не вийде увесь хліб.

Зібраний хліб зберігався у спеціальних зерносховищах. Багато хліба при цьому згнило. Зерносховища охоронялись військами. Якщо голодні люди намагались проникнути у ці сховища, по них стріляли.

Багато хліба експортували за кордон. Славнозвісний командир Якір поїхав у Москву з вимогою роздати хліб голодним. Сталін заявив йому, що не військових це справа — втручатись у політику. Мені про це розповідала Якірова дружина Сара Лазарівна.

У 1933 році до всіх цих причин додалась засуха, неврожай.

Голодні люди кинулись в міста або в інші республіки. На українських кордонах стояли війська і не пропускали голодуючих. У містах хліб видавали по картках, так що міські мешканці не могли допомогти голодуючим селянам. Багато хто з мешканців міст співчував селянам, але частина зловтішно пригадувала їм громадянську війну, коли міщани голодували, а селяни або зовсім не давали хліба, або міняли його на найцінніші речі.

Коли почався голод, багато українських письменників роз’їжджали по селах, щоб описувати квітуче життя селян у колгоспах. Багато з них, побачивши, що діється насправді, почали переходити в ряди опозиції. Інші ж перелякались так, що саме в ці роки стали затятими прибічниками, а потім і активними «будівниками комунізму».

Писати про голод у той час не можна було. Якщо хтось писав про голод у листах в інші республіки, то нерідко потрапляв у тюрму за антирадянську пропаганду. Посилки в Україну часто повертались назад.

Нікому достеменно не відомо, скільки від цього голоду померло людей. Одні — партійці — називають 5–6 мільйонів (тобто стільки ж, скільки євреїв знищили гітлерівці), інші — українські націоналісти — кажуть про 10 мільйонів. Істина, мабуть, десь посередині.

Відомості про голод, які я зібрав у 62–63-му роках були такі приголомшливі, що перед ними поблякло знищення майже всієї партії більшовиків, керівників радянської влади, профспілок та армії ленінського періоду. Здається, на початку 60-х років з’явилась цинічна примовка: за що боролись, на те й напоролись. І справді, помилки ленінського періоду переросли у злочини сталінського і післясталінського періоду. У знищених більшовиків була все-таки якась провина перед народом. Але за що гинули мільйони ні в чому не винних простих людей? Мільйони від голоду, мільйони на війні, мільйони в таборах і тюрмах. МІЛЬЙОНИ. Страшно, коли гине одна людина. У моралі нерівність 1 000 000 > 1 неправильна, але все-таки мільйони погублених — це переступає будь-які межі страхіть. І про це повинні пам’ятати ліві на Заході, в капіталістичному світі. Вони повинні думати про ті засоби, з допомогою яких вони збираються будувати «світле майбутнє» (або «кришталевий палац» за Достоєвським).

*

Але повернусь до 62-го року.