У карнавалі історії. Свідчення

Льва Толстого у ті часи я не любив: зубріння в школі, твори про позитивних і негативних героїв — усе це відштовхує більшість учнів від письменників, які вивчаються у школі. Тургенева, наприклад, я полюбив випадково. Мені трапилась книжка без перших сторінок. У ній була «Пісня кохання, що тріумфує» та «Вірші в прозі». Я не знав, що це Тургенев, і був у захваті від прочитаного. Коли ж довідався, що це Тургенев, було вже пізно — я його полюбив. Але «Записки мисливця» не можу читати досі — одразу зринають у пам’яті формулювання з підручника та інша псевдораціоналістична лузга.

Якось мені потрапила до рук «Сповідь» Толстого. Вона вразила мене нищівною критикою сучасної йому науки, мистецтва, церкви, промисловості, а також тим, що в ній чітко ставилось питання сенсу життя. Я почав шукати інші філософські твори Толстого. Захоплювався Толстим-філософом все більше й більше. Постало питання, чому ж Ленін, який захоплювався його художніми творами, з такою зневагою відгукувався про нього як про філософа. Перечитав статті Леніна про Толстого. Вони видались мені непереконливі (видаються непереконливі й зараз, коли до Толстого-філософа я ставлюся вже зовсім не з палким захватом). Дуже близьким було прагнення Толстого до системи, до точних визначень, до створення етики, створеної на принципах розуму, відраза до містики.

Як мені видається, багато з того, що сказав Толстой, має ввійти до скарбниці людської думки. Сюди, на мою думку, належить, наприклад, вчення про гріх, про похоті, спокуси, гіпотезу про «зараження» у мистецтві, порушення проблеми сенсу життя, деякі педагогічні ідеї.

Захоплення Толстим тривало років зо три.

На неспротив злу насильством я спочатку зовсім не звернув уваги. Але потім почав вивчати це питання і переконався, що Толстой, по суті, так і не відповів на основні заперечення супротивників. У побуті цей принцип не позбавлений певного сенсу, якщо зло звернене на мене особисто. Але що робити, коли я бачу, як хтось б’є жінку? Вмовляти? Він посилає мене матом. Я і далі вмовляю. Він б’є мене і далі б’є її. Міліції поблизу немає (та й не зовсім добре кликати її на допомогу: вона вдасться до насильства куди більшого, аніж якби я просто побив його. До того ж: «Не судіть!»). Скільки разів я не ставив цього питання перед толстовцями, вони нічого переконливого відповісти не могли.

Значно ближча була мені позиція індуського філософа Вівекананди, який також проповідував неспротив злу насильством, але визнавав, що насильство в окремих випадках потрібне.

Справді, які мирні засоби можна було вжити щодо фашистської Німеччини? Тільки насильство або пригрозити насильством. Проти фашизму потрібна сила, яка стримуватиме його агресивність або знищить агресора.

Потім мене дуже вразила ідеологічна нетерпимість Толстого, що нагадувала нетерпимість середньовічних християн, зокрема, нетерпимість багатьох єретиків.

Дуже шокувало ставлення Толстого до статевих стосунків. Толстой з такою люттю нападав на блуд, вдавався до таких цинічних образів у виявленні сексуальних пороків, що ставало неприємно його читати. (Згодом, коли я ознайомився з психоаналізом, я зрозумів, що лють і цинізм у боротьбі за сексуальну чистоту — це переборення своєї власної підсвідомої глибокої розбещеності.) З вимогою поставити перед розгулом сексуальних потреб якісь моральні перепони я був і залишаюсь згодний. Але коли Толстой починає виступати навіть проти статевих актів, спрямованих на народження дітей («Крейцерова соната»), це виглядає страхітливим етичним максималізмом.

І нарешті, питання про Бога. По суті, у Толстого Бога немає. Є тільки Христові заповіді, а Бог у системі його поглядів — це нічим не наповнене слово. У Толстого етика, а не релігія.

Тісно пов’язана з безрелігійністю Толстого раціоналістична тенденція його філософії. По суті, Толстой є одним з останніх могікан Просвітництва, коли вірили в те, що якщо виховати людей на основі розуму, то все суспільство зміниться у бік Добра, Краси й Розуму.