У карнавалі історії. Свідчення

«Кібернетичний» міф все більше витісняє у СРСР міф «соціалістичного раю». Прогрес це чи ні? Поклонялись каменям, потім предкам і тваринам, потім Афродітам і Зевсам, нарешті, Христу. Прийшли до висновку, що не треба поклонятись — і почали поклонятись прогресові, робітничому класові, вождям. Тепер — формулам, машинам. Спочатку було сходження догори — до Христа, далі сходження донизу — до «наукового язичництва», магії. Не випадково поклоніння формулам нерідко переплітається з традиційним окультизмом, що черпає ідеї із давньої магії, кабали й тому подібне.

Якось ми з дружиною познайомилися з професором ботаніки Клоковим. Привабило його парадоксальне мислення. Марксизм він відносив до розряду містики (до інших видів містики професор ставився радше позитивно). Діалектику пропонував замінити на поліалектику.

Я намагався з’ясувати, що означає термін оцей, але Клоков відповідав метафорами.

У ті часи постало питання про існування ґенетики в СРСР, і я запитав у Клокова, як він ставиться до лисенковізму.

— А що це таке?

— Напрям у ботаніці.

— Такого я не знаю.

Після моїх нагадувань «жартун» пригадав:

— Я не психіатр. Це якась хвороба, я на цьому не розуміюсь. От недавно в Академії наук захищав дисертацію один ботанік. Після його доповіді я пояснив тим, хто прийшов, що вивчав свого часу чорну й білу магію і вважаю, що доповідач справді сказав щось нове, але не в ботаніці, а в магії.

На початку наших суперечок ми з Танею тільки почали «пізнавати» історію радянської науки, тому професорові парадокси нас розважали.

Професор любив розповідати анекдоти з лисенківської практики, розмірковувати про важливість введення категорії мети у фізику, критикувати Ейнштейна з позицій теософії. Він непогано знав українську історію, поезію і прозу. Після зустрічі з ним я познайомився з деякими київськими теософами. Серед безглуздих теософсько-йогічних постатей цікаво було бачити й слухати мислячих, глибоких людей. Їх було небагато — розумних, але вони були спонукою для міркувань про проблеми, до того мені невідомі.

Тепер я можу назвати кількох цих знайомих, тим більше, що саме завдяки зустрічам з ними я добре вивчив дореволюційну містичну літературу, що дало змогу в еміґрації розпізнати істинну ідеологію Хвильового — антропософію. Хоча якраз Штайнера не прочитав тоді. Олесь Бердник відмовив: «Ви знаете істину, але робите з неї протилежні висновки». Та Бердник є Бердник, не хочу про нього писати. Але, думаю, треба. У книзі я його конспірував. Дуже талановитий потенційно. І мав у собі якийсь справжній містичний потенціал і витрачав його на пустопорожні ефекти. (На жаль, схильність містиків до містифікацій — явище нормальне). Тому я був здивований, коли знелюджену Українську гельсінську групу очолив Бердник. І не був здивований, коли почали отримувати його документи. Якась така суміш чого завгодно з «Ляментаціями», що жоден журнал чи газета не взяли б. А нам потрібно було щось серйозне, для друку… Не був здивований і його капітуляцією, і участю в ганебному кагебівському фільмі, щось таке (забув точну назву) як «Оні прєдалі Родіну», ясна річ, з бандюркою, спів, і хвилі Дніпровські… Романтікі, мать… Шкода, бо під час погрому 40–50-х років тримався мужньо. Проблема усіх цих покаянь не в тому, що людина капітулювала, а в тому, як вона потім поводиться. Наш містик, слідом за антропософом, а також за Гамсахурдія, що капітулював свого часу, подався аж на Голову України — Духовної (хай йому Бог простить, але тоді це так було потрібно земним єдінонєдєлімцам) й грішної (а це вже — зась!).

Лідером радянських теософів на той час, за словами Бердника, була донька математика Букрєєва. На відміну від більшості теософів і йогів в неї не було нічого мармеладно-сахаринового. Вона мала розум гострий, різкий, була одним з нечисленних уламків старої, справжньої культури, тому я навіть познайомив її з Авдієвою (шкода, не знав тоді про антропософію Курбаса). Ми ходили з Іриною Дмитрівною на побачення в Букрєєвої з поеткою Н. Павлович, що читала нам свої віршики про те, що була коханкою Блока. Інших тем у неї не було, і смішно було бачити радянську містичну поетку поряд з Авдієвою, справжнім втіленням культури й духовності. Цікавішим було знайомство з астрофізиком-теософом Козирєвим, що розробив тоді свою теорію нелінійної механіки, ввівши у фізику спрямованість часу. Хоча «Правда» вустами всіляких Амбарцумянів й засудила Козирєва (свого часу він вже сидів, здається, завдяки тому самому Амбарцумяну), але він продовжував працювати, вже експериментально. Козирєв розповідав мені і про висновки зі своєї механіки, висновки, що стали зрозумілими, лише коли прочитав у Франції Штайнера й дізнався про нову математику Ґротандека, за основу якої покладено не число, а місце…

Від більшості теософів відштовхувало те, що вони приймали дійсність як сходинку, трамплін до теософського раю. Одного разу дружина Клокова, вислухавши мої гнівні тиради про переслідування української культури, розповіла притчу.