У карнавалі історії. Свідчення

…Диявол побачив, як селяни обробляють землю. Позаздривши їхній згуртованості в праці, він накидав на поле каміння. Селяни, за напученням Ангела, що з’явився їм на полі, зібрали каміння і склали з нього храм Божий. Так люди навіть сатанинське Зло перетворюють на Добро.

Я злісно розсміявся (20 діячів української культури у цей час було засуджено до таборів, і тому в мене дуже зменшилось оптимістичних сподівань):

— Ви забули, що було далі… Збудувавши храм, селяни увійшли до нього і восхваляли піснями Бога. Але серед урочистого співу вони почули глумливий регіт Ангела — то був Сатана. Селяни кинулись до нього, стиснувши кулаки, але двері храму були зачинені… Вони збудували Храм-тюрму, «кришталевий палац» Достоєвського.

— Льоню, як ви можете жити з таким апокаліптичним песимізмом?

Вона розкрила таємницю їхньої «теософії»: їм потрібно сховатись від мерзенності нашого часу за ідеологічними галюцинаціями, і вони ховаються, використовуючи християнство, теософію, марксизм, кібернетику, будь-які досягнення людської думки як рожеві окуляри, через які вони дивляться на світ. У вухах у них також фільтри й трансформатори, що перетворюють зойки ближніх на «музику сфер».

Але не солодкавість, не патос-патока парадоксалістської філософії теософсько-ботанічного професора остаточно відштовхнули нас від нього.

Якось Клоков дав нам почитати свої вірші. Виявилось, що вчений давно вже пописує українські віршики під псевдонімом Доленґо. Віршики сю-сюрреалістичні, суміш соцреалізму й теософсько-українського пафосу. Але річ навіть не у художній фальші. Виявилось, що перед нами один з катів української культури 20–30-х років, партійний попутник, «приплентач», критик Доленґо.

Їх було декілька найзавзятіших катів — письменник Микитенко, критик Коряк і поет-критик Доленґо.

Микитенко, винищуючи українську літературу і літераторів, загинув на бойовому пості критика-донощика — покінчив із собою, учувши, що й за ним незабаром прийдуть. (Він на свою біду бився у 37-му році в Іспанії. Майже всі радянські учасники іспанської громадянської війни виявились «ворогами народу», навіть пожирач іспанських троцькістів сатирик Михаїл Кольцов.)

Коряк таємниче зник — мабуть, десь у сибірських таборах.

Найрозумнішим виявився Доленґо — він перетворився на ботаніка Клокова, зметикувавши, що ідеологом бути небезпечно, навіть «приплентачем».

Але й нова його професія виявилась сумнівною: після війни знову почались напади на ґенетику. Клоков ще раз встиг врятуватись, відійшовши подалі від «гарячих» точок науки.

Нині він може думати, що хоче (у вузькому колі знайомих). Полідіалектика рятує його не лише від потреби думати про ближніх (він добре знав українського вченого, критика Євгена Сверстюка, який зараз перебуває у таборі), але й від можливих докорів сумління за власні злочини проти українського народу.

Слово «кат» недоречне ні до Василька, про якого йтиметься далі, ні навіть щодо Доленґо, але я розумію презирство Хвильового до останнього. Клоков працював у тому самому «Ботанічному журналі», що й Сверстюк, і ми не раз гуторили про всілякі матерії у вільний час. Коли ж звідкись я дістав еміґраційну книгу про М. Куліша, я дізнався про критика Доленґо, і все не міг повірити, що це був оцей симпатичний, культурний дідуган, що саме тоді дав мені почитати свої поезії.

Я пишу про це тому, що мало хто хоче пам’ятати про минуле, особливо у нас, у СРСР.

«Батьківщина має знати своїх стукачів», — сказав герой Солженіцина. Можна додати: «і катів».

Імена Микитенка й Коряка серед частини патріотично мислячої молоді були оповиті ореолом «мучеників України». Про професора Клокова, себто поета Доленґо майже ніхто не знає, а ті, хто знає його особисто, поважають його за антимарксистський критицизм.

Молодь у цьому не винна, вона шанує «мучеників», не знаючи їхньої історії. Дарма, звичайно. Серед «мучеників» чимало дурнів, а є й «мучителі». «Муки» — не заслуга, не показник розуму, чесності чи мужності.

Був якось у Києві вечір пам’яті художника Українського Відродження (1917–1933 роки) Петрицького. Сила-силенна молоді. Аплодують кожному натякові на мерзенні діяння сталінізму. Я б і сам аплодував, але поруч сидів учасник Відродження і коментував промови й ораторів.

Актор Василько говорив «крамоли» більше за всіх, тому й аплодували йому частіше. Він гнівно таврував байдужих і гонителів Петрицького.

А я вже знав, що він, колишній актор ґеніального режисера Курбаса, не лише відрікся від нього, але й брав участь у цькуванні Курбаса, драматурга М. Куліша та інших.

Майже всі оратори, «друзі» Петрицького, були або ж байдужими глядачами його життєвої трагедії, або ж допомагали його гонителям. І поруч виступала, плачучи, дружина Петрицького, розчулена посмертним визнанням заслуг її чоловіка перед українською культурою.