У карнавалі історії. Свідчення

Найпарадоксальніше, що цей Колесников зневажав радянську владу, комуністичну ідеологію, «бидло» — робітників і селян. Та жив він за своїм улюбленим прислів’ям: з вовками жити, по-вовчому вити.

Мій шеф, Антономов, людина певною мірою чесна, намагався переконати Колесникова, що методи його боротьби з конкурентами в науці не зовсім чистоплотні. Він завжди відповідав йому цим прислів’ям.

Незадовго до свого арешту я дізнався, що Колесников добре влаштувався в одному з біологічних інститутів, а Кій перейшов в інший відділ нашого інституту. Бо ж вони — вірні генеральній лінії партії люди.

У мене назбиралося багато спостережень про моральне обличчя вчених. Більшість з них і розумніші, і чесніші, ніж Колесников. Мені не хотілось би очорнювати радянську інтеліґенцію. Але не випадково серед академіків не знайшлось нікого, хто підтримав би Сахарова, серед письменників — Солженіцина.

*

За останній час в Радянському Союзі серед інтеліґенції зростає тенденція не брати участі в злочинствах держави. Чесні, мислячі вчені намагаються не брехати в науці, не допомагати розвиватись військовій промисловості. Чесні педагоги воліють викладати точні науки: там не треба брехати.

Моя дружина з цих же міркувань залюбки перейшла з Кабінету дошкільного виховання в Кабінет ігор та іграшок, тому що, здавалось, тут не буде брехні. Шахи і ляльки — поза ідеологією.

Але…

Солженіцин закликав «жити не брехнею». Цей принцип — один з принципів демократичного руху. Але у нашій Батьківщині майже неможливо дотримуватись цього принципу, жити згідно з ним практично.

Коли Таня вивчила теорію ігрового виховання і практику його в дитячих садках, то переконалась, що й іграми можна брехати.

Донедавна одним з принципів радянської педагогіки було обмеження військових іграшок: ґвинтівок, танків, гармат і т. д. Але потім почали проповідувати «військово-патріотичне виховання», запроваджувати його не тільки в школі на уроках, а й проводити через ігри, іграшки. Для радянських ідеологів патріотизм став мало що не синонімом мілітаризму.

Проводять військові ігри «Зірниця» у всій країні і висміюють в той же час мілітаризацію шкіл в Китаї, численні військові іграшки в США.

Старі педагоги за інерцією бракують військові іграшки. Їх сварять за консерватизм, неправильне уявлення про виховання грою.

Маленьким дітям постійно підсовують «ідейно» насичені ігри: «Широка страна моя родная», «Жовтнева революція», «Герої війни». Розумні педагоги намагаються пояснити, що дітям такого маленького віку майже всі «ідеї» нецікаві і складні, що треба закладати елементи людської моралі, логіки, естетики, і тільки на цій базі вже можна в школі навчати історії країни, світу, говорити про ті чи інші політичні ідеї. Але такі висловлювання здаються владі ознакою в кращому випадку ідейної незрілості.

Неспроможність «жити не брехнею» приводить більшість до думки про втечу — у ліс, у село, за кордон, до Бога — кудись якомога далі з царства брехні, страху, ідіотизму.

Ця мрія радянського інтеліґента висловлена у «Відкупленні» Даніеля:

«„Ах, забыть бы все, что было — не было“, уйти, убежать за кибиткой кочевой […] Ах, мечта, милая сердцу! […]»

Ох, мріє, мила серцю! Ось так і зірвався би з місця російський інтеліґент, ось так і пішов би, здіймаючи порох, лаковими чобітками, зморщеними у гармошку! Ох, Стеші, Груші й Параші! Не забути передплатити Еренбурґа, холодильник за три дні купити треба — знову гроші позичати…

Отвечаю я цыганкам: «Мне-то по сердцу
К вольной воле заповедные пути,
Да не двинуться, не кинуться, не броситься,
Видно, крепко я привязан — не уйти».
…В самом деле, хорошо бы — а куда денешься?
Кругом профорги, парторги, мосторги — эх!»

Мишко майже плакав під гітару. Всі усміхалися сором’язливо й збентежено. А справді гарно було б — а куди дінешся? Навколо профорги, парторги, мосторги — ех!

У газеті «Известия» якось надрукували статтю про Електрона Павловича. Цей Електрон Павлович переїхав з європейської частини Союзу кудись у тайгу, щоб заховатись від цивілізації. Три — чотири місяці на рік він бродив по тайзі і стріляв хутрових звірів. Потім продавав хутро, оселявся у якоїсь удовички, брав з бібліотеки книжки і жив рослинним життям. Кореспондент газети, вислухавши сповідь Електрона Павловича, намагався довести аморальність його способу життя.

— Чому ви так мало працюєте?

— А мені багато не треба.

— Але ж у вдовички можуть бути діти від вас!..

— А я їй чесно кажу, що женитись не збираюсь, тому діти — її власна справа, хоче — будуть, не хоче — не будуть.

— Але ж вона сама їх не виростить! Доведеться державі взяти на себе їхнє виховання! Значить, ваші діти будуть виховуватись на гроші трудящих!..

Що відповів Електрон Павлович, не пам’ятаю.