Убивчий білий

Короткий допис опублікували всього кілька годин тому.

Котра це стрьомна вестмінстерська парочка з потягом до юних підлеглих урешті-решт наче розбігається? Він втратить доступ до молоденьких майбутніх політикинь, на яких стільки часу полював, а от вона вже знайшла вродливого молодого «помічника» і скоро забуде про біль розставання.

Менш ніж за сорок хвилин Страйк вийшов зі станції «Беронс-Корт» і прихилився до телефонної буди перед входом. Самотньо стоячи під літерами в стилі ар-нуво біля відкритого цоколя величної станції, він знову дістав телефон і продовжив читати про розставання Віннів. Їхній шлюб тривав понад тридцять років. Страйк знав тільки одну пару, що так само довго була разом,— своїх корнволльських тітку й дядька, які були їм з Люсі за батьків у ті довгі періоди, коли мама не могла чи не хотіла про них дбати.

Почувши знайомий стукіт і гуркіт, Страйк звів очі. Наближався старезний «лендровер», який Робін отримала від батьків. Золотава голівка Робін над кермом заскочила утомленого і трохи пригніченого Страйка зненацька. Накотила хвиля несподіваного щастя.

— Доброго ранку,— привіталася Робін, а Страйк (на її погляд, вигляд він мав жахливий) відчинив дверцята і закинув наплічник усередину.— Та стули пельку! — то вже вона зверталася до водія позаду, який наліг на клаксон, розсердившись, що Страйк так довго сідає в машину.

— Вибач... нога завдає клопоту. Вдягався похапцем.

— Та нічого... сам такий! — гукнула Робін до водія, який тепер обганяв їх, осипаючи лайкою — жестами й усно.

Усівшись врешті-решт на пасажирське сидіння, Страйк ляснув дверцятами, і Робін зрушила з місця.

— Були проблеми з тим, щоб вирватися?

— Про що ти...

— Про журналіста.

— А,— озвалася Робін.— Ні... він усе. Здався.

Страйк подумав, що Метью завдав їй клопоту, коли Робін вирішила проміняти суботу на роботу.

— Чула про Віннів? — спитав він.

— Ні, а що сталося?

— Розлучаються.

— Та ну!

— Так. Усі газети пишуть. От послухай...

Він уголос прочитав уривок з політичного вебсайту.

— Боже,— мовила Робін тихо.

— Вчора мав кілька цікавих дзвінків,— повідомив Страйк, коли помчали в бік траси М4.

— Хто дзвонив?

— Іззі, тоді ще Барклей. Іззі вчора отримала листа від Ґерайнта,— відповів Страйк.

— Що, правда? — спитала Робін.

— Так. Його кілька днів тому надіслали до Чизвелл-гаузу замість її квартири в Лондоні, тож вона розпечатала його, тільки як поїхала до Вулстоуна. Вона мені його відсканувала і надіслала. Хочеш послухати?

— Ану,— сказала Робін.

— «Моя дорогоцінна Ізабелло...»

— Ой,— аж здригнулася Робін.

— «Як ти, сподіваюся, розумієш,— провадив Страйк,— ми з Деллою не вважали доречним писати тобі одразу по смерті батька, адже то був шок. Пишемо тепер, у дусі дружби і співчуття...»

— Та невже.

— «Ми з Деллою мали певні політичні розбіжності з Джаспером, але, сподіваюся, ніколи не забували, що він має близьких, і розуміємо біль твоєї особистої втрати. Ти керувала його приймальнею ґречно й ефективно, і без тебе наш маленький коридор багато втратить».

— Та він ніколи навіть не зважав на Іззі! — мовила Робін.

— Іззі саме так і сказала мені по телефону,— відповів Страйк.— Зажди, ще про тебе буде. «Не можу повірити, що ти мала якийсь стосунок до майже напевно незаконної діяльності молодої жінки, яка називала себе Венецією. Ми вважаємо чесним попередити тебе, що наразі розслідуємо можливість того, що вона отримала доступ до конфіденційної інформації, коли багаторазово входила до приймальні без дозволу».

— Я дивилася тільки на розетку,— заявила Робін,— і заходила до офісу не «багаторазово». Усього кілька разів — тричі максимум.

— «Як тобі відомо, нашої родини теж торкнулася трагедія самогубства. Ми знаємо, що для тебе це буде надзвичайно важкий і болісний час. Нашим родинам ніби судилося стикатися найлихішої години. З найкращими побажаннями і думкою про тебе тощо, тощо».

Страйк згорнув листа, якого читав з телефону.

— Це не лист зі співчуттям,— мовила Робін.

— Ні, це погроза. Якщо Чизвелли розпатякають щось про те, що ти дізналася про Ґерайнта чи фонд, він дістане їх — через тебе.

Робін дивилася на дорогу.

— Коли, кажеш, надіслали листа?

— П’ять-шість днів тому,— звірився з записом Страйк.

— Не схоже, щоб тоді Ґерайнт розумів, що шлюбові край, правда? Всі ці «наш коридор багато втратить без тебе». Він же зостанеться без роботи, якщо розлучиться з Деллою, так?

— Мабуть, так,— погодився Страйк.— Наскільки, на твою думку, привабливий Аамір Маллік?

— Що? — збентежилася Робін.— А... «молодий помічник»? Ну, він нівроку, але не модель.

— Має бути він. Скількох ще молодиків вона тримає за руку і називає «любими»?

— Не уявляю його її коханцем,— мовила Робін.

— «Чоловік з твоїми нахилами»,— процитував Страйк.— Шкода, що ти не можеш пригадати номер вірша.

— А є вірш про тих, хто спить зі старшою жінкою?