Убивчий білий

— Але річ у тім, що шантажували його чимось, що мало місце шість років тому, коли Джиммі вже поїхав з дому,— нагадав Страйк.— Як на мене, Джиммі тримає Флік поруч лише тому, що вона багато знає. Може, боїться її кидати, щоб не почала говорити. Якщо не зможеш нічого з неї витрусити, прикинешся, що продавати сережки — то не для тебе, і підеш собі, але зважаючи на стан їхніх стосунків, гадаю, Флік радо довіриться дружній незнайомці. Не забувай,— додав він, викидаючи недопалок у вікно і знову піднімаючи скло,— що вона — його алібі на час убивства.

Зрадівши перспективі попрацювати під прикриттям, Робін відповіла:

— Та я пам’ятаю.

Цікаво, як відреагує Метью, якщо вона поголить скроні чи пофарбує волосся у синій? Він не сильно обурювався тим, що вона проведе суботу зі Страйком. Кілька довгих днів фактично домашнього арешту і співчуття щодо сварки з Томом купили їй трохи довіри.

О пів по десятій звернули з траси на сільську дорогу, що збігала в долину, де стояло крихітне сільце Вулстоун. Робін припаркувалася біля зарослого ломоносом живоплоту, щоб Страйк мав час надягнути протез. Ховаючи окуляри в сумочку, вона помітила два повідомлення від Метью. Надійшли вони дві години тому, але сигнал, мабуть, потонув у гарчанні «лендровера».

Перше:

На цілий день. А що Том?

Друге, надіслане за десять хвилин по першому:

Не звертай уваги, то по роботі.

Робін їх перечитувала, коли Страйк вимовив:

— Чорт.

Він уже причепив протез і тепер дивився у вікно на щось, чого вона не бачила.

— Що?

— Глянь.

Страйк указав на щось на вершечку пагорба, з якого вони щойно з’їхали. Робін витягнула шию, щоб роздивитися, що там привернуло його увагу.

У схил врізали гігантську доісторичну фігуру з білої крейди[11]. Робін воно було схоже на стилізованого леопарда, але вона вже сама здогадалася, в чім річ, коли Страйк сказав:

— «Нагорі при коні. Він задушив дитину, нагорі при коні».

42

В родині завжди летить шкереберть коли не одне, то інше...

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Поворот на Чизвелл-гауз позначав облізлий дерев’яний знак. Дорогу, зарослу і з вибоїнами, з лівого боку підпирав густий ліс, а з правого — довге поле, розгороджене електричними парканами. Гам гуляли коні. «Лендровер» проторохтів у бік невидимого поки що будинку, і двоє найбільших коней злякалося гамірної незнайомої машини і кинулося геть. Почалася ланцюгова реакція — інші коні й собі почали гарцювати туди-сюди, а перші двоє стали хвицати одне одного.

— Ого,— сказала Робін, спостерігаючи за кіньми, поки «лендровер» трусився по нерівній дорозі.— Вона тримає жеребців разом.

— А це погано, так? — спитав Страйк. Волохата істота кольору сажі зубами й задніми копитами атакувала так само здоровезну тварину, яку він назвав би брунатною, хоч, понад сумнів, колір її шкури називався якимсь рідкісним конярським словом.

— Так зазвичай не роблять,— відповіла Робін і аж скривилася, коли задні копита чорного жеребця врізали по боку його товариша.

Заїхавши за ріг, вони побачили простий неокласичний будинок з брудно-жовтого каменю. Засипане гравієм подвір’я теж було у вибоїнах і бур’яні, вікна були брудні, під дверима якось не до речі стояли ясла з кормом для коней. Перед будинком уже стояло три машини: червона «ауді Q3», «ренджровер» насичено-зеленого кольору і старий брудний «сузукі гранд вітара». Праворуч від будинку була стайня, ліворуч — широке крикетне поле, давно вже віддане ромену. Далі знову тягнувся густий ліс.

Робін загальмувала, і з дверей з гавкотом вискочили товстий чорний лабрадор і жорсткошерстий тер’єр. Лабрадор наче хотів дружити, але норфолкський тер’єр з мордочкою злої мавпочки гавкав і гарчав, поки з будинку не вийшов світлочубий чоловік у смугастій сорочці й вельветових штанях кольору гірчиці. Він загорлав:

— РАТТЕНБЕРІ, ЦИТЬ!

Собака підкорився і тільки тихо гарчав — винятково на Страйка.

— Торкіль Д’Амері,— прожебонів світлочубий чоловік, підходячи до Страйка з простягнутою рукою. Під блакитними очима він мав глибокі мішки, а лискуче рожеве обличчя мало такий вигляд, ніби він зроду не потребував леза.— Не зважайте на собаку, він просто весь такий грізний.

— Корморан Страйк. А це...

Робін тільки встигла простягнути руку, як з будинку вибігла Кінвара у старих штанях для їзди верхи і в линялій футболці, з розвіяним рудим волоссям.

— Та Господи Боже! Ви що, нічого не знаєте про коней? — заверещала вона на Робін і Страйка.— Нащо ви так швидко їхали?

— Не потикайся туди без шолома, Кінваро! — гукнув до неї Торкіль, але Кінвара помчала геть, ніби не чуючи.— Ви не винні,— запевнив він Страйка і Робін, закотивши очі.— Треба мчати швидко, бо загрузнеш у вибоїні, ха-ха. Ну, ходімо... а ось і Іззі.

З будинку вийшла Іззі в темно-синій сукні-сорочці та з сапфіровим хрестом на шиї. На подив Робін, вона обійняла Страйка, ніби він був давнім другом і прийшов висловити співчуття.

— Привіт, Іззі,— мовив той і відступив на півкроку, виплутуючись із її обіймів.— Ти, звісно, знайома з Робін.