Убивчий білий

— Ну, цікаво буде побачити, чи родина шануватиме прохання Чизвелла, адже одна з доньок думає, що Кінвара його вбила. Май на увазі, то велике питання, чи вистачить їй грошей на утримання будинку. Так мені вчора сказала Іззі. Іззі та її сестрі відписали по п’ятдесят тисяч, онукам — по десять кожному, і грошей на виконання останнього прохання небагато. Тож Кінварі лишиться тільки те, що зостанеться після продажу будинку на Ебері-стріт, плюс інші особисті речі й мінус усе цінне, що переписано на онука. Власне, чоловік лишив їй мотлох, який не продаси, і подарунки, які зробив протягом шлюбу.

— А Рафаель не отримає нічого?

— Його нема чого жаліти. За словами Іззі, там красуня-мама зробила кар’єру в царині грабунку багатих чоловіків. Він має успадкувати від неї квартиру в Челсі. Тож хай там що, а побудувати справу на тому, що Чизвелла вбили заради грошей, важко,— закінчив Страйк.— Як там у біса звати старшу сестру? Я не називатиму її Фіззі.

— Софія,— звеселилася Робін.

— Ага, гаразд, от її можна виключити. Я перевірив, ранком смерті Чизвелла вона була на уроці їзди верхи для інвалідів. Рафаель від смерті батька не мав жодного зиску, й Іззі гадає, що він про це знав, хоча треба ще перевірити. Сама Іззі, як вона каже, «трішки налигалася» у Ланкастер-гаузі й наступного дня нездужала. Сусіда може підтвердити, що на час смерті вона пила на їхньому спільному дворі. Вчора вона мені це сказала цілком природним тоном.

— Отже, лишається Кінвара,— сказала Робін.

— Так. Отже, якщо Чизвелл не сказав їй, що наймає приватного детектива, то й про стан фінансів сім’ї міг не казати правди. Можливо, вона думала, що отримає набагато більше, ніж насправді, але...

— ...з усіх рідних у неї найміцніше алібі,— закінчила Робін.

— Саме так,— підтвердив Страйк.

Явно насаджені людиною кущі й чагарники, що росли обабіч дороги у Віндзорі й Мейденгеді, лишилися позаду. Праворуч і ліворуч тепер височіли справжні старі дерева, які росли тут до появи дороги і бачили, як валили їхніх товаришів, коли прокладали її.

— Барклей розповів цікаві речі,— провадив Страйк, гортаючи сторінки записника.— Відколи Чизвелл помер, Найт був у кепському гуморі, хоч і не казав Барклею, через що. В середу причепився до Флік — власне, сказав, що погоджується з колишньою співмешканкою, мовляв, Флік має буржуазні нахили... можна я закурю? Я опущу вікно.

Вітерець освіжав, хоч утомлені очі наповнилися вологою. Між затяжками вистромлюючи запалену цигарку у вікно, Страйк говорив далі:

— Тож Флік аж розлютилася, сказала, що робила для нього «оту лайняну справу» і не винна, що вони не отримали сорока тисяч. Тут Джиммі, цитата від Барклея, «наче зачмелів». Флік вибігла з дому, а вранці у четвер Джиммі написав Барклею, що повертається до рідних місць, у гості до брата.

— Біллі у Вулстоуні? — здивувалася Робін. Вона зрозуміла, що звикла вважати молодшого Найта мало не міфічним персонажем.

— Можливо, Джиммі те вигадав як прикриття. Хтозна, навіщо насправді він... Хай там що, Джиммі та Флік учора знову прийшли в паб, усі такі веселі. Барклей каже, що вони, вочевидь, помирилися по телефону, а вона за ті два дні, що його не було, знайшла собі небуржуазну роботу.

— Оце молодці,— мовила Робін.

— Що ти думаєш про роботу продавчинею?

— В юності трохи працювала,— відповіла Робін.— А що?

— Флік знайшла собі місце з неповним графіком у крамниці прикрас у Камдені. Сказала Барклею, що власниця — якась божевільна вікканка. Оплата мінімальна, жінка реально вар’ятка, тож продавчинь знайти нелегко.

— Не боїшся, що вони мене можуть упізнати?

— Найтівські тебе особисто не бачили,— відповів Страйк.— Якщо радикально зміниш зачіску та знову вставиш лінзи... У мене є відчуття,— додав він, глибоко затягнувшись цигаркою,— що Флік багато приховує. Звідки вона знала про злочин, яким вони шантажували Чизвелла? Не забувай, то вона розповіла Джиммі, й це дивно.

— Стоп,— мовила Робін.— Що?

— Так, вона це казала, коли я стежив за ними на марші,— відповів Страйк.— Я тобі не казав?

— Ні,— відповіла Робін.

А Страйк згадав, що тиждень після маршу провів у квартирі Лорелеї з піднятою ногою і так сердився на Робін, яка відмовилася працювати, що майже з нею не розмовляв. А тоді побачилися вже в шпиталі, надто стривожені й зайняті іншим, щоб можна було зі звичною ретельністю передати інформацію.

— Вибач,— мовив він.— Той тиждень після...

— Так,— обірвала його Робін. Їй теж не хотілося думати про вихідні, коли мав місце марш.— То що саме вона сказала?

— Що він би і не знав, що накоїв Чизвелл, якби не вона.

— Дивно,— мовила Робін,— адже саме Джиммі виріс поруч з Чизвеллами.