Убивчий білий

— А звідки ота картина? — спитав Торкіль з удаваною цікавістю, приглядаючись до полотна з кіньми над головою Рафаеля.— Вона нова, так?

— То котрась із картин Тінкі,— сказала Фіззі, й собі придивившись.— Вона з Ірландії привезла купу мотлоху на кінську тему.

— Бачите лоша? — спитав Торкіль, критично придивляючись до картини.— Знаєте, на що схоже? Синдром смертності білих лошат. Чули про таке? — спитав він у сестри і своячки.— Ти точно в курсі, Кінваро,— мовив він, явно гадаючи, що дарує їй спосіб повернутися до світської розмови.— Білосніжне лоша народжується здоровим на вигляд, але кишківник не працює. Кал не проходить. У мене батько був коняр,— пояснив він Страйкові.— Білий колір для лошат убивчий. Трагедія в тому, що народжуються вони живими, тож кобила годує їх, прив’язується, а тоді...

— Торксе,— напружено мовила Фіззі, але було вже запізно. Кінвара вибігла з кімнати. Ляснули двері.

— Що? — здивувався Торкіль.— Що я зробив?..

— Дитина,— прошепотіла Фіззі.

— О Господи,— озвався Торкіль.— Я геть забув.

Він підвівся і підтягнув гірчичні штани — присоромлений, зухвалий.

— Та ну! — сказав він, звертаючись до кімнати загалом.— Я не міг знати, що вона так це сприйме. Коні на чортовій картині!

— Ти ж знаєш, яка вона,— відповіла Фіззі,— коли мова заходить про дітонародження. Вибачте,— мовила вона до Страйка і Робін.— Вона народила дитину, яка не вижила. Дуже болюча тема.

Торкіль підійшов до картини і понад головою Рафаеля придивився до слів, вигравіруваних на маленькій бронзовій табличці на рамці.

— «Жалоба кобили»,— прочитав він.— Ага, бачите,— не без тріумфу додав він.— Лоша померло.

— Вона подобається Кінварі,— раптом сказав Рафаель,— бо кобила їй схожа на Леді.

— На кого? — спитав Торкіль.

— На її кобилу з ламінітом.

— Що таке ламініт? — спитав Страйк.

— Запалення копита,— пояснила Робін.

— О, ти їздиш верхи? — зацікавилася Фіззі.

— Раніше їздила.

— Ламініт — це серйозно,— мовила Фіззі до Страйка.— Він калічить коней. Потрібен ретельний догляд, але іноді нічого не допомагає, і тоді актом доброти стає...

— Моя мачуха доглядала цю кобилу кілька тижнів,— сказав Страйкові Рафаель,— вставала серед ночі й усе таке. Мій батько дочекався...

— Рафе, оце тут дійсно ні до чого,— сказала Іззі.

— ...дочекався,— уперто провадив Рафаель,— коли Кінвари не буде вдома, викликав ветеринара, нічого їй не сказавши, і кобилу приспали.

— Леді страждала,— сказала Іззі.— Татко мені розповідав про її стан. То був чистий егоїзм — змушувати її жити.

— Ну,— мовив Рафаель, дивлячись на луку за вікном,— якби я повернувся додому і виявив труп улюбленої тварини, я б теж схопив щось важке.

— Рафе,— зойкнула Іззі,— припини!

— Ти сама цього хотіла, Іззі,— з похмурою вдоволеністю відповів Рафаель.— Ти що, справді думаєш, що містер Страйк і його красуня-асистентка не знайдуть Тіґан і не поговорять з нею? Скоро вони знатимуть, які бісові речі татко міг...

— Рафе! — різко втрутилася Фіззі.

— Тпру, добродію,— сказав Торкіль (Робін думала, що таке хіба у книжці прочитаєш).— Це все було до біса сумно, але не треба аж так.

Не зважаючи на них, Рафаель знову звернувся до Страйка.

— Як я розумію, наступне питання — що батько сказав мені, коли дзвонив того ранку?

— Саме так,— відповів Страйк.

— Він наказав мені їхати сюди,— сказав Рафаель.

— Сюди? — перепитав Страйк.— До Вулстоуна?

— Сюди,— повторив Рафаель.— До цього будинку. Сказав, що думає, ніби Кінвара збирається утнути якусь дурницю. Голос був нечіткий. Якийсь дивний. Ніби в нього сильне похмілля.

— Як ви зрозуміли фразу про «якусь дурницю»? — спитав Страйк, занісши ручку над записником.

— Ну, вона вправлялася у погрозах укоротити собі віку,— відповів Рафаель,— тож гадаю, йшлося про це. А може, батько боявся, що вона підпалить оцю руїну,— він жестом обвів обшарпану кімнату.— Як бачите, небагацько тут є.

— Він тобі казав, що вона від нього йде? — спитав Страйк.

— Так,— відповів Рафаель.— Я сів у машину, як і личить слухняному синові, приїхав аж сюди і виявив Кінвару живу й здорову на кухні, де вона ремствувала через Венецію... тобто Робін,— виправився він.— Як ви вже могли зрозуміти, Кінвара вирішила, що тато її трахав.

— Рафе! — обурилася Фіззі.

— Немає потреби,— мовив Торкіль,— вживати такі слова.

Всі ретельно уникали погляду Робін. Та розуміла, що сидить вся червона.

— Досить дивно, правда? — спитав Страйк.— Батько просить тебе поїхати аж до Оксфордширу, хоча значно ближче є люди, яких він міг би попросити наглянути за дружиною. Хтось же наче казав, що з нею тієї ночі тут хтось був?

Іззі не дала Рафаелю відповісти.

— Тут ночувала Тіґан — стайнича,— бо Кінвара не лишає коней без нагляду,— сказала вона, правильно вгадавши наступне питання Страйка,— і боюся, що ні в кого не лишилося її контактів, бо Кінвара з нею посварилася по татковій смерті, й Тіґан пішла. Гадки не маю, де вона тепер працює. Але не забувай,— додала Іззі, нахилившись до Страйка і говорячи дуже серйозно,— що Тіґан, мабуть, міцно спала, коли Кінвара буцімто повернулася. Будинок великий. Кінвара могла назвати будь-який час повернення, і Тіґан би не знала.