Убивчий білий

Страйк легко уявляв високого білявого Фредді — як той виступає сільською дорогою в товаристві Джиммі Найта і його друзів. Як виходить на фехтувальну доріжку в однострої і з рапірою, а здаля на нього дивиться Ріяннон Вінн, яка, мабуть, уже плекає думки про самогубство.

Солдати його не любили, а батько обожнював: чи не Фредді — той елемент, який Страйк шукає, елемент, який усе пов’язує докупи, пов’язує двох шантажистів з історією про задушену дитину? Але ця концепція ніби розвіялася, щойно Страйк придивися до неї, і знову різні лінії розслідування розпалися, уперто не бажаючи триматися купи.

— Я хочу знати, що на тих фото з міністерства закордонних справ,— уголос мовив Страйк, дивлячись на налите пурпуром небо за вікном офісу.— Я хочу знати, хто вирізав Уффінгтонського білого коня на дверях ванної Ааміра Малліка, і хочу знати, звідки взявся хрест точно там, де, за словами Біллі, закопали дитину.

— Ну,— мовила Робін, підводячись і починаючи збирати залишки китайської трапези,— ніхто й не казав, що ти — людина без амбіцій.

— Покинь. Я сам приберу. Тобі треба додому.

«Я не хочу додому».

— Та це недовго. Що робитимеш завтра?

— Маю зустріч з другом Чизвелла, тим торговцем витворами мистецтва, Драммондом.

Вимивши тарілки й виделки, Робін узяла сумочку з гачка і розвернулася. Страйк не терпів виявів занепокоєності, але вона мусила це сказати.

— Не ображайся, але вигляд у тебе жахливий. Може, побережеш ногу, перш ніж виходити? До зустрічі.

І вона пішла, не чекаючи на відповідь Страйка. Той сидів задуманий, аж поки не прийшов час повертатися до квартири нагорі — болюча мандрівка. Піднявши себе на ноги, Страйк зачинив вікна, вимкнув світло, замкнув офіс.

Щойно він поставив штучну ногу на нижню сходинку підйому нагору, мобільний знову задзвонив. Можна й не дивитися — це Лорелея. Вона не відпустить його, не спробувавши образити так само, як він образив її. Повільно, обережно, стараючись не навантажувати протез, Страйк подерся сходами в бік ліжка.

49

Росмери з Росмерсгольму — служителі церкви, солдати, державні мужі — чоловіки бездоганної честі, всі до одного...

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Лорелея не здавалася. Вона хотіла зустрітися зі Страйком особисто, хотіла знати, нащо віддала рік свого життя, як їй тепер здавалося, емоційному вампіру.

— Ти завинив мені зустріч,— сказала вона, коли кінець кінцем Страйк узяв слухавку наступного дня в обід.— Я хочу тебе побачити. Ти мені це завинив.

— І що це дасть? — спитав у неї Страйк.— Я читав твого листа, ти ясно виклала свої почуття. Я від самого початку сказав тобі, чого хочу, а чого не хочу...

— От тільки не треба оцієї маячні про «я ніколи і не казав, що хочу серйозних стосунків». Кому ти подзвонив, коли не міг ходити? Ти був дуже радий мати мене за свою дружину коли...

— То просто погодьмося, що я — покидьок,— мовив Страйк, сидячи у своїй кухні-вітальні з піднятою на стілець куксою. Зараз він сидів у самих лише трусах, але скоро причепить протез і надягне ошатний костюм, щоб не вирізнятися в мистецькій галереї Генрі Драммонда.— Побажаймо одне одному всього найкращого і...

— Ні,— відповіла вона,— так легко ти мене не здихаєшся. Я була щаслива, все було добре...

— Я ніколи не хотів, щоб ти була нещасна. Ти мені подобаєшся...

— Подобаюся! — аж верескнула Лорелея.— Рік разом, і я тобі подобаюся...

— Чого ти хочеш? — нарешті урвався терпець Страйкові.— Щоб я кульгав до вівтаря, не відчуваючи того, що маю, не бажаючи цього, мріючи опинитися деінде? Ти змушуєш мене казати речі, яких я не хочу казати. Я нікого не бажав скривдити...

— Але скривдив! Скривдив! А тепер хочеш піти собі, наче нічого і не було!

— А ти хочеш скандалу на людях, у ресторані?

— Я хочу,— тепер уже заплакала Лорелея,— не відчувати, що могла кимсь тобі бути. Я хочу таких спогадів про кінець стосунків, від яких не почуватимусь непотребом, дешевкою...

— Я ніколи так до тебе не ставився. І тепер так про тебе не думаю,— відповів Страйк, заплющивши очі й жалкуючи, що взагалі підійшов до неї на вечірці у Вордла.— Правда в тому, що ти надто...

— Тільки не кажи, що я надто хороша для тебе,— відповіла Лорелея.— Збережімо трохи гідності.

Вона повісила слухавку. Страйк відчув головно полегшення.

Жодне інше розслідування досі не повертало Страйка раз у раз на один і той самий клаптик Лондона. За кілька годин таксі висадило його на пологий брукований схил Сент-Джеймс-стріт: попереду червона цегла палацу Сент-Джеймс, праворуч — Парк-плейс. Заплативши водієві, Страйк рушив до галереї Драммонда, що стояла між винною крамницею праворуч і крамницею капелюхів ліворуч.

Страйк зумів пристебнути протез, але не забув і складану тростину, яку купила йому Робін під час попереднього періоду, коли нога боліла так, що ледь витримувала його вагу.