Убивчий білий

Лорелеїн дзвінок хай і позначив кінець стосунків, від яких Страйк хотів утекти, але залишив свій слід. У глибині душі Страйк розумів, що хай не за буквою, а за духом таки винен за деякими обвинуваченнями, які Лорелея проти нього висунула. Хоч він від самого початку сказав їй, що не хоче ані зобов’язань, ані планів на майбутнє, він чудово розумів, що Лорелея зрозуміла це як «тут і тепер» замість «ніколи», а Страйк не скоригував цього враження, бо прагнув розвіятися, захиститися від почуттів, що переслідували його після весілля Робін.

Утім, уміння відсікати власні емоції, на яке завжди скаржилася Шарлотта і якому Лорелея присвятила цілий абзац свого листа, ще ніколи не підводило Страйка. Прибувши (на дві хвилини дочасно) на зустріч з Генрі Драммондом, він легко перемкнув увагу на питання, які треба буде поставити давньому другові Джаспера Чизвелла.

Затримавшись перед чорномармуровим фасадом галереї, Страйк глянув на своє віддзеркалення у вітрині й поправив краватку. На ньому був найкращий його костюм, італійський. За його віддзеркаленням під начищеним склом було виставлено майстерно підсвічену картину в золотій рамі. Вона зображала пару нереалістичних, на погляд Страйка, коней з жираф’ячими шиями, пильними очима і вершниками в строях вісімнадцятого століття.

В галереї за масивними дверима було прохолодно й тихо. Підлога — з полірованого білого мармуру. Страйк обережно ступав, спираючись на тростину, серед картин зі сценами полювання і дикої природи, розвішаних на білих стінах і підсвічених прихованими лампами, у важких позолочених рамах. З бічних дверей вийшла доглянута юна білявка в тісній чорній сукні.

— О, добридень,— привіталася вона, не питаючи, як його звати, і рушила в дальній кінець галереї; шпильки металево клацали по мармурових плитах.— Генрі! Містер Страйк прийшов!

Відчинилися приховані двері, й вийшов Драммонд: прикметний чоловік, чиї аскетичні чорні брови й загострений ніс поєднувалися з валиками жиру на підборідді й шиї — ніби пуританина поглинуло тіло веселого есквайра. Він мав бакенбарди і носив темно-сірий костюм з жилетом — позачасовий, непомильний образ людини з вищих прошарків суспільства.

— Як ся маєте? — спитав він, простягнувши теплу суху руку.— Заходьте до офісу.

— Генрі, щойно дзвонила місіс Росс,— повідомила білявка, коли Страйк рушив до маленького приміщення за прихованими дверима: всюди книжки, червоне дерево, лад.— Бажає побачити Маннінгса, поки ми не зачинилися. Я сказала їй, що картину заброньовано, але вона все одно...

— Повідом, коли вона приїде,— відповів Драммонд.— І ще, Люсіндо, можна нам чаю? Чи кави? — спитав він у Страйка.

— Чай чудово підійде, дякую.

— Сідайте,— запросив Драммонд, і Страйк сів, удячний, що шкіряне крісло таке велике й міцне. Старовинний стіл між ними був порожній — тільки таця з тисненим папером до писання, чорнильна ручка й ніж для листів зі срібла і слонової кістки.— Отже,— важко вимовив Генрі Драммонд,— ви розслідуєте цю жахливу справу на прохання рідних?

— Саме так. Ви не проти, якщо я робитиму нотатки?

— Прошу.

Страйк дістав записника й ручку. Драммонд злегка покрутився з боку в бік на обертовому кріслі.

— Страшний шок,— тихо мовив він.— Звісно, одразу спадають, на думку підступи іноземців. Міністр, увесь світ дивиться на Лондон у світлі Олімпійських ігор і так далі...

— Ви не подумали, що це самогубство? — спитав Страйк.

Драммонд тяжко зітхнув.

— Я знав його сорок п’ять років. Життя його мало свої потрясіння. Пройти через усе це — розлучення з Патрисією, смерть Фредді, відставка в уряді, ця страшна аварія за участю Рафаеля — і закінчити тепер, коли він став міністром культури, коли все нарешті пішло як слід... Консервативна партія була його життям,— додав Драммонд.— О так. У його жилах струменіла блакитна кров. Він так злився, коли відійшов від справ, зрадів, коли повернувся, став міністром... як були молоді, жартували, що він буде прем’єр-міністром, але мрія не справдилася. Джаспер завжди казав: «Вірні торі або покидьки, або клоуни», але сам не був ні тим, ні тим.

— Тобто ви гадаєте, що на момент смерті він був у непоганому гуморі?

— А... ні, я не можу так сказати. Був стрес, негаразди... але щоб аж до самогубства? Оце точно ні.

— Коли ви востаннє бачили його?

— Востаннє ми бачилися тут, у галереї,— відповів Драммонд.— Можу навіть назвати вам конкретну дату: це було двадцять другого липня.

Страйк пам’ятав, що саме в цей день сам познайомився з Чизвеллом. Він пригадав, що міністр прийшов на обід у «Пратті» з галереї Драммонда.

— І яким Чизвелл здався вам у той день?

— Надзвичайно сердитим,— відповів Драммонд,— але не дивно, зважаючи на те, що він тут побачив.

Драммонд узяв ніж для листів і обережно покрутив його в товстих пальцях.

— Його сина — Рафаеля — щойно заскочили, вдруге... е-е...

Драммонд на мить замовк.

— ...у ніяковому становищі,— знайшовся він,— з іншою юною особою, яка на той час тут працювала, у вбиральні за моєю спиною.

Він показав на непримітні чорні двері.