Убивчий білий

— Запевняю вас,— сказав він,— що підстави мого дзвінка жодним чином не спричинилися до смерті Джаспера.

Проте здавалося, що Драммонд вагається.

— Ви маєте поговорити з Рафаелем,— сказав він, добираючи слова з помітною ретельністю,— бо я гадаю... мабуть... Я не люблю Рафаеля,— мовив він, ніби це ще не стало очевидно,— але гадаю, що в ранок батькової смерті він вчинив гідно. Принаймні я не бачу, яку особисту вигоду він міг від цього отримати, і я гадаю, що він нічого не каже з тих самих причин, з яких мовчу я. Він — член родини, тож краще йому вирішувати, як діяти. Поговоріть з Рафаелем.

У Страйка склалося враження, що Генрі Драммонд більше б зрадів, якби Рафаель скомпрометував себе перед родиною.

У двері кабінету постукали. Зазирнула білявка Люсінда.

— Місіс Росс не надто добре почувається, Генрі; вона збирається йти, але хоче попрощатися.

— Так, гаразд,— мовив Драммонд, підводячись.— Боюся, навряд чи я можу бути ще чимось корисним, містере Страйк.

— Я дуже вам вдячний, що ви погодилися зі мною зустрітися,— відповів Страйк, теж підводячись (важко) і беручи свій ціпок.— Я можу поставити одне останнє запитання?

— Звісно,— завмер Драммонд.

— Вам щось каже фраза «він вирізав на них коня»?

Драммонд ніби щиро здивувався.

— Хто вирізав коня? На кому?

— Ви не знаєте, що це може означати?

— Гадки не маю. Страшенно перепрошую, але як ви чули, на мене чекає клієнтка.

Страйкові лишилося тільки вийти до галереї разом з Драммондом.

Посередині порожньої галереї стояла Люсінда, що метушилася над чорнявою глибоко вагітною жінкою. Та сиділа на високому стільці й пила воду.

Впізнавши Шарлотту, Страйк зрозумів, що ця друга зустріч — не випадкова.

50

...на мені твоє тавро, назавжди — тавро на ціле життя.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

— Корме,— слабким голосом промовила вона, звівши на нього очі понад склянкою. Шарлотта була бліда, але Страйк, чудово знаючи, що вона йде на все, щоб облаштувати ситуацію собі на користь — не поїсть, намаститься блідим тоном,— тільки кивнув.

— О, ви знайомі? — здивувався Драммонд.

— Я мушу йти,— промимрила Шарлотта, спинаючись на ноги; поруч завмерла занепокоєна Люсінда.— Запізнююся на зустріч із сестрою.

— Ви впевнені, що достатньо добре почуваєтеся? — спитала Люсінда.

Шарлотта тремко усміхнулася до Страйка.

— Ти не проти мене трохи провести? Тут усього квартал.

Драммонд і Люсінда розвернулися до Страйка, відверто раді перекласти на нього відповідальність за цю багату пані з серйозними зв’язками.

— Я обов’язково скажу, якщо зрозумію, що таки почалися перейми,— мовила Шарлотта.— Прошу тебе.

Страйк міг відповісти відмовою. Міг спитати, чого сестра не прийде по неї сюди. Але усвідомлював, що відмова зробить з нього грубіяна в очах людей, з якими, мабуть, буде потреба ще розмовляти.

— Гаразд,— відповів він, додавши у тон досить різкості.

— Дуже дякую, Люсіндо,— сказала Шарлотта, спускаючись зі стільця.

На ній був бежевий шовковий тренч, чорна футболка, джинси для вагітних і кросівки. Все, що носила Шарлотта, навіть такі прості речі, було бездоганної якості. Вона завжди любила монохромні кольори й аскетичні та класичні фасони, на тлі яких її видатна краса ставала особливо яскравою.

Страйк притримав перед нею двері. Блідість Шарлотти нагадала йому про білу й мокру Робін наприкінці давньої подорожі, коли вона на орендованій машині майстерно уникла вбивчої аварії на обледенілій трасі.

— Дякую,— сказав він Генрі Драммонду.

— Був радий допомогти,— офіційним тоном відповів власник галереї.

— Ресторан недалеко,— сказала Шарлотта, вказуючи на схил, коли двері зачинилися за ними.

Вони пішли пліч-о-пліч, і перехожі, мабуть, думали, що її великий живіт — то його робота. Страйк відчував аромат «Шалімару» під її шкіри. Вона користувалася цими парфумами з дев’ятнадцятьох років; іноді Страйк купував їх для неї. Знову згадалося, як багато років тому він цією самою вулицею ішов до італійського ресторану, де сварився з її батьком.

— Ти думаєш, що я це навмисно влаштувала.

Страйк не відповів, не маючи бажання починати суперечку чи поринати у спогади. Пройшли два квартали, а тоді він спитав:

— То де цей заклад?

— На Джермін-стріт. «Франко».

Щойно Шарлотта вимовила назву, він упізнав ресторан, де в минулому вони обідали з її батьком. Сварка була коротка, але вкрай запекла, бо в жилах кожного члена Шарлоттиної аристократичної родини струменіла нестримна злоба. Але тоді вони зі Страйком повернулися до її квартири і кохалися відчайдушно й ненаситно. Тепер він жалкував, що не може стерти ці спогади зі свого розуму, спогади про те, як вона плакала, навіть кінчаючи, як сльози падали йому на обличчя, коли вона кричала від задоволення.

— Ой. Стій,— різко промовила Шарлотта.

Страйк розвернувся. Вона позадкувала до одвірка, обіруч тримаючись за живіт.

— Присядь,— сказав він, обурюючись тим, що мусить давати їй поради, допомагати.— Отам на сходинку.

— Ні,— відповіла Шарлотта, глибоко дихаючи.— Просто доведи мене до «Франко», і можеш іти.

Вони рушили далі.

Метрдотель помітно стривожився: видно було, що Шарлотті зле.

— Моя сестра тут? — спитала Шарлотта.