Убивчий білий

— Не жени коней,— зупинив її Страйк,— я саме підходжу до добрих новин. Іззі дізналася номер телефону стайничої, яка може підтвердити Кінварине алібі,— Тіґан Бутчер. Я хочу, щоб ти їй подзвонила. Думаю, тебе вона не злякається, а мене може.

Робін записала продиктовані Страйком цифри.

— А коли подзвониш Тіґан, я хочу, щоб ти подзвонила ще Рафаелю,— провадив Страйк, диктуючи їй другий отриманий від Іззі номер.— Хочу раз і назавжди з’ясувати його дії того ранку, коли помер його батько.

— Зроблю,— запевнила Робін, радіючи конкретним завданням.

— Барклей знову візьметься за Джиммі та Флік,— сказав Страйк,— а я...

Він зробив навмисно драматичну паузу, і Робін засміялася.

— А ти...

— ...а я піду говорити з Біллі Найтом і Деллою Вінн.

— Що? — не повірила власним вухам Робін.— Як ти потрапиш до шпи... Та вона ж ніколи не погодиться...

— Ну, тут ти помиляєшся,— відповів Страйк.— Іззі знайшла мені Деллин номер у Чизвеллових записах. Я їй щойно дзвонив. Визнаю, чекав, що вона мені скаже йти під три чорти...

— ...тільки більше вишуканою мовою, це ж Делла,— підказала Робін.

— ...і попервах здавалося, що так і буде,— визнав Страйк,— але зник Аамір.

— Що? — різко спитала Робін.

— Спокійно. «Зник» — це слово, яке вжила Делла. Насправді він позавчора звільнився з роботи і виїхав з будинку, що не робить його зниклою безвісти особою. Коли Делла йому дзвонить, Аамір не бере слухавки. Вона винуватить мене, бо я — знову цитую — «гарно попрацював», коли його розпитував. За словами Делли, він дуже вразливий, і я буду винний, якщо він собі щось заподіє. Тож я...

— Запропонував їй знайти Ааміра, якщо вона відповість на кілька питань?

— Саме так,— відповів Страйк.— Вона одразу погодилася. Каже, я зможу запевнити Ааміра, що в нього немає проблем і що незугарні речі, які я знаю про нього, нікуди далі не підуть.

— Сподіваюся, з ним усе добре,— стривожилася Робін.— Я йому не сподобалася, але це тільки доводить, що він розумніший за інших. Коли в тебе зустріч з Деллою?

— Сьогодні о восьмій у її будинку в Бермондсі. А завтра вдень, якщо все піде за планом, я поговорю з Біллі. Я питав у Барклея, Джиммі не має планів завтра йти до шпиталю, тож я сам туди подзвонив. Чекаю, коли мені передзвонить психіатр Біллі й дасть дозвіл.

— Гадаєш, вони дозволять тобі його розпитувати?

— Гадаю, що під наглядом дозволять. Вони хочуть знати, чи не покращає йому після розмови зі мною. Біллі знову вживає ліки, і йому вже значно краще, але він і далі розповідає про задушену дитину. Якщо лікарі дозволять, завтра я потраплю до закритої частини лікарні.

— От і чудово. Добре мати чим себе зайняти. Бачить Бог, нам би не завадив прорив — навіть якщо йдеться про смерть, за розслідування якої нам не платять,— зітхнула Робін.

— Дуже може бути, що насправді ніхто в історії Біллі не помирав,— відповів Страйк,— але якщо ми не з’ясуємо, воно мене до скону мучитиме. Дам тобі знати, як минула розмова з Деллою.

Робін сказала Страйкові «щасти», попрощалася і повісила слухавку, але так і лишилася лежати на незастеленому ліжку. За кілька секунд вона вголос мовила:

— «Blanc de blancs».

І знову ніби щось заворушилося в пам’яті, й настрій умить погіршився. Де ж вона могла чути цю фразу, та ще почуваючись нещасною?

— «Blanc de blancs»,— повторила Робін.— «Blanc de...» Ой!

Вона опустила босу ногу на підлогу і наступила на щось маленьке і дуже гостре. Нахилившись, підняла сережку — діамантовий «цвяшок».

Спершу Робін просто дивилася на знахідку. Пульс лишався рівним. Сережка була не її, діамантових цвяшків Робін не мала. Дивно, що вона не наступила на неї вночі, коли лягала в ліжко поруч зі сплячим Метью. Мабуть, якось обійшла, чи — вірогідніше — сережка була в ліжку й випала з нього, коли Робін знімала постіль.

Звісно, на світі повно діамантових цвяшків. Але факт у тому, що останнім часом у поле уваги Робін потрапляла головно пара цвяшків, що належала Сарі Шедлок. Вона була в цих сережках на останній спільній вечері, коли Том накинувся на Метью з несподіваною і ніби нічим не спровокованою люттю.

Дуже довго (як їй здавалося, хоч минуло трохи більше хвилини) Робін сиділа і роздивлялася діамант у себе в долоні. Тоді обережно відклала сережку на тумбочку, взяла мобільний, у налаштуваннях обрала прихований режим і подзвонила Томові.

Він відповів не одразу й досить сердитим голосом. На задньому плані ведуча голосно цікавилася питанням про те, якою буде церемонія закриття Олімпійських ігор.

— Так, алло?

Робін поклала слухавку. Том не грає у міні-футбол. Вона так і сиділа непорушно і з телефоном у руці на важкому подружньому ліжку, яке так важко було занести вузькими сходами цього гарненького орендованого будинку. Гі мозок перелічував чіткі докази, які вона — а ще детектив! — свідомо ігнорувала.

— От я дурепа,— тихо мовила Робін до порожньої, повної сонця кімнати.— Така вже дурепа.

54

Твоє м’яке і прямолінійне поводження, твій відшліфований розум, твоя бездоганна честь — усі знають про них і цінують...

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»