Убивчий білий

— У якої? Чого ти нам не сказала? Що ти робитимеш? Я хочу приїхати до тебе в Лондон!

— Будь ласка, не треба,— відповіла Робін крізь зціплені зуби.

На неї тиснуло відчуття провини за гроші, яких коштувало її батькам весілля з Метью, і за сором, який відчуватимуть тато й мама, пояснюючи друзям, що донька розлучилася менш ніж за рік після весілля, але Робін не могла витримати думки, що Лінда вмовлятиме й переконуватиме її, поводитиметься так, ніби донька вразлива, нездорова. Останнє, що їй зараз треба,— це щоб мама пропонувала повернутися до Йоркширу і зачинитися там у кімнаті, де пережила один з найгірших періодів свого життя.

Оглянувши за два дні силу-силенну будинків-мурашників, Робін внесла заставу за крихітну кімнату в Кілбурні, в оселі зі ще п’ятьма співмешканцями; туди можна буде переїхати наступного тижня. Щоразу коли Робін думала про той закуток, їй аж шлунок крутило від тривоги й бентеги. Їй двадцять вісім — буде там найстарша.

Сподіваючись умилосердити Страйка, Робін вийшла назустріч і хотіла допомогти йому з наплічником, але той лише буркнув, що й сам упорається. Коли парусиновий мішок упав на підлогу «ленд-ровера», Робін почула важкий брязкіт металевих інструментів і відчула нервовий спазм десь у животі.

Глянувши на Робін, Страйк отримав підтвердження своїх найгірших побоювань. Вона була бліда, з мішками під очима, і з часу останньої зустрічі примудрилася якось ніби набрякнути і схуднути водночас. Дружину його давнього армійського приятеля Грема Гардакра в перший триместр вагітності поклали до лікарні, бо повсякчас блювала. Мабуть, оте важливе «призначено» Робін стосувалося якоїсь подібної проблеми.

— Як ти? — грубо спитав Страйк у Робін, пристібаючись.

— У нормі,— відповіла вона, мабуть, уже вдвадцяте, сприйнявши його лаконічність за ознаку роздратування через довгу поїздку в метро.

З Лондона виїжджали мовчки. Коли виїхали на трасу М40, Страйк нарешті заговорив:

— Патерсон повернувся. Зранку чатував під офісом.

— Не може бути!

— Під твоїм будинком нікого немає?

— Якби я знала,— відповіла Робін по ледь помітному ваганню. Мабуть, Метью через це і дзвонив їй, а потім зателефонував аж до Мессему.

— Проблем з виїздом вранці не було?

— Ні,— цілком чесно відповіла Робін.

За дні, що минули після того, як вона пішла від Метью, Робін часто уявляла, як скаже Страйкові, що її шлюбу кінець, але поки що не знайшла слів, які змогла б вимовити достатньо спокійно. Це її бентежило: воно ж має бути легко! Страйк — друг, колега, він у курсі, що вона вже відкладала весілля, знає, що Метью колись зрадив її з Сарою. Вона мала розповісти йому про це цілком буденно, ніби між іншим, як Рафаелю.

Проблема полягала в тому, що в тих рідкісних випадках, коли вони зі Страйком обговорювали особисте життя, хтось із них був п’яний. За інших обставин між ними була заведена глибока стриманість щодо таких питань, попри параноїдальне переконання Метью, що вони цілі дні фліртують на роботі.

І річ не тільки в цьому. Страйк — той, кого вона обіймала на сходах у день свого весілля, той, з ким вона думала піти від чоловіка до консумації шлюбу, той, про кого вона думала під час медового місяця, карбуючи ночами вервечку слідів на білому пляжі, намагаючись осягнути, чи не закохана в нього. Робін боялася зрадити собі, боялася виказати свої думки й почуття, бо якщо у Страйка виникне бодай тінь підозри, що він став значним фактором конфлікту і на початку її шлюбу, і при його кінці, це точно так само негативно вплине на робочі стосунки, як і в тому разі, якби Страйк дізнався, що вона страждає на напади паніки.

Ні, Робін має здаватися такою самою, як він: стриманою, стоїчною, здатною витерпіти травму і покульгати далі, готового не сахнутися, не відвернутися, витримати все, що жбурне їй в обличчя життя... навіть якщо йдеться про те, що лежить на дні лощовини.

— То чого хоче Патерсон, як гадаєш? — спитала вона.

— Час покаже. Те, для чого ти брала відгул, нормально минуло?

— Так,— відповіла Робін і, щоб позбутися думок про крихітну кімнату й косі погляди пари студентів, які показували їй помешкання, на таку дорослу жінку, що планує жити з ними, додала: — На задньому сидінні в пакеті є печиво. Чаю, даруй, немає, але якщо хочеш, можемо десь зупинитися.

Термос лишився на Олбері-стріт; Робін, серед іншого, і його забула забрати, коли нишком прокралася до будинку, поки Метью був на роботі.

— Дякую,— без великого ентузіазму озвався Страйк. Знову з’явилося що перехопити, хоч він і казав, що на дієті,— чи це не новий доказ, що напарниця вагітна?

У Робін у кишені задзвонив телефон. Вона не взяла слухавки. Двічі цього ранку дзвонили з невідомого номера, і Робін боялася, що це заблокований Метью позичив у когось телефон.

— Не відповідатимеш? — спитав Страйк, дивлячись на її блідий рішучий профіль.

— Е-е... я ж за кермом.

— Якщо хочеш, я можу прийняти дзвінок.

— Ні,— якось занадто поспішно відповіла Робін.

Мобільний був замовк, але майже одразу знову задзвонив. Уже цілком переконана, що це Метью, Робін дістала телефон з кишені куртки і сказала: