Убивчий білий

— Я передзвоню Чизвеллу і дізнаюся, що йому треба,— нарешті сказав він.— Тут не вгадаєш, це може бути щось цікавіше, ніж юрист, якому зраджує дружина. Тож він у нас наступний у списку очікування?

— Або він, або та американка, що вийшла заміж за продавця «феррарі». Обидва чекають.

Страйк зітхнув. Подружня невірність давала їм левову частку роботи.

— Сподіваюся, Чизвеллу дружина не зраджує. Хочеться чогось нового.

Коли Страйк вставав, диван видав звичне пердіння. Страйк уже рушив до кабінету, Робін гукнула йому в спину:

— Тобто ти не проти, щоб я закінчила з паперами?

— Якщо ти не проти,— відповів Страйк і зачинив по собі двері.

Робін повернулася до комп’ютера у досить піднесеному настрої. Внизу за Денмарк-стріт музикант співав «No Woman, No Cry», і поки розмовляли про Біллі Найта і Чизвеллів, у Робін було відчуття, ніби повернулися Страйк і Робін зі старих часів — до того, як він її вигнав, а вона вийшла за Метью.

Тим часом у кабінеті дзвінок Страйка до Джаспера Чизвелла прийняли майже негайно.

— Чизвелл,— гавкнуло у слухавці.

— Це Корморан Страйк,— сказав детектив.— Ви нещодавно розмовляли з моєю партнеркою.

— А, так,— озвався міністр культури; він ніби їхав у машині.— Маю для вас роботу. Але обговорювати таке по телефону не бажаю. Сьогодні до вечора я, на жаль, зайнятий, а от завтра буде дуже зручно.

— «Ob-observing the hypocrites...»[4],— співав вуличний музикант.

— Вибачте, але завтра ніяк,— відповів Страйк, дивлячись, як кружляють у промені сонця порошинки.— Власне, аж до п’ятниці ніяк. Чи ви можете якось натякнути на природу роботи, пане міністре?

Чизвелл відповів коротко і сердито.

— Я не можу обговорювати це по телефону. Зустріч зі мною принесе вам чималий заробіток, якщо вас цікавить саме це.

— Це питання не грошей, а часу. Я маю дуже щільний графік до п’ятниці.

— Ай, та Господи Боже...

Чизвелл раптом прибрав телефон від обличчя, і Страйк почув, як він лається на когось ще:

— ...лишити тут, ідіот! Лиш... а, трясця! Ні, я піду. Ногами піду, відчини дверцята!

Страйк почув на фоні знервований чоловічий голос:

— Даруйте, пане міністре, але заборонено...

— Та к бісу його! Відчиняй! Відчиняй кляті дверцята!

Страйк чекав, звівши брови. Він почув, як ляснули дверцята машини, тоді долинули швидкі кроки, а далі Джаспер Чизвелл знов заговорив просто у слухавку.

— Справа нагальна! — прошипів він.

— Якщо це не може чекати до п’ятниці, то боюся, що вам доведеться звернутися до когось іншого.

— «Му feet is my only carriage»[5],— співав музикант.

Кілька секунд Чизвелл мовчав; тоді нарешті заговорив:

— Це маєте бути ви. Я все поясню, коли зустрінемось, але... гаразд, п’ятниця, зустрінемося у клубі «Пратт» на Парк-плейсі. Приходьте о дванадцятій, пригощу обідом.

— Гаразд,— погодився тепер уже глибоко заінтригований Страйк.— Побачимось у «Пратті».

Він повісив слухавку і вийшов до приймальні, де Робін розбирала пошту. Коли Страйк переказав їй розмову, вона погуглила для нього «Пратт».

— Не думала, що такі заклади ще існують,— недовірливо сказала вона, хвилину почитавши текст на моніторі.

— Які — такі?

— Це джентльменський клуб, у найкращих традиціях торі... жінки не допускаються, хіба що як гості членів клубу під час обіду... а для «уникнення непорозумінь»,— прочитала Робін з «Вікіпедії»,— всіх працівників чоловічої статі звуть Джорджами.

— А якщо візьмуть на роботу жінку?

— У вісімдесяті так і зробили,— відповіла Робін з виразом чогось середнього між веселістю і несхваленням.— Назвали її Джорджина.

9

Для тебе найкраще не знати. Для нас обох це найкраще.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Об одинадцятій тридцять у п’ятницю свіжопоголений Страйк у костюмі вийшов зі станції метро «Грін-парк» і рушив уздовж Пікаділлі. Двоповерхові автобуси їхали повз вітрини крамниць, що наживалися на олімпійській лихоманці й виклали дивовижне розмаїття товарів: шоколадні медалі в золотій обгортці, черевики з британським прапором, старовинні спортивні плакати і — знову й знову — отой покручений логотип, що його Джиммі Найт порівняв зі свастикою.