Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

Доктрина вільного ринку має два різновиди. Перший — офіційна доктрина, нав’язана беззахисним. Ніби за прислів’ям: “На тобі, небоже, що мені негоже”. Другий — те, що ми можемо назвати “реальною доктриною вільного ринку”: ринкові порядки прийнятні для вас, але не для нас, — хіба що заради тимчасової користі. Саме “реальна доктрина” панувала починаючи з XVII ст., коли Британія стала найрозвиненішою державою в Європі, з високим рівнем податків та ефективним керівництвом, яке організовувало фіскальну та військову діяльність держави, що стала “найбільшим і єдиним гравцем в економіці” та в її глобальній експансії, як висловився британський історик Джон Бруер. До ліберального “інтернаціоналізму” Британія звернулася в 1846 році, після того як 150 років протекціонізму, насильства й державного контролю поставили її далеко попереду кожного конкурента.

Повчальна історія Індії. Наприкінці XVIII ст. вона виробляла сталі стільки ж, як і вся Європа. Британські інженери в 1820 році вивчали передові методи індійських сталеплавильних заводів, намагаючись подолати “технологічний розрив”. Коли розпочався залізничний бум, Бомбей споруджував паровози на конкурентоспроможному рівні. Але безжалісна доктрина вільного ринку зруйнувала ці сектори індійської промисловості. Так само як раніше вона зруйнувала текстильну промисловість, суднобудування та інші види індустрії, що на той час вважалися передовими. Проте СІНА і Японія уникнули європейського контролю й зуміли запозичити британську модель втручання держави в ринок.

Через століття після того як Англія звернулася до однієї з форм ліберального “інтернаціоналізму” тим же шляхом пішли й США. За 150-річний період протекціонізму та насильства США перетворилися в найбагатшу й наймогутнішу країну світу, подібно до Британії, вони стали гравцем на економічному просторі, де могли отримати перемогу над кожним конкурентом. Ці перемоги обумовлювалися тим, що, як раніше Англія, Вашингтон застосовував силу для придушення розвитку інших країн. У Латинській Америці, Єгипті, Південній Азії та в інших країнах світу такому розвиткові треба було стати “наздоганяючим”, а не “конкурентним”. Відбувалося також широкомасштабне державне втручання в торгівлю. Так, допомога за планом Маршалла пов’язувалася із закупівлею американських сільськогосподарських продуктів, що уможливило збільшення частки США у світовій торгівлі зерновими з менш як 10 відсотків до війни до понад 50 відсотків у 1950 році; водночас експорт зерна з Аргентини скоротився на дві третини. Американська допомога “Хліб для світу” також використовувалася для субсидій у сфері агробізнесу в США і поставок американського зерна; така політика відігравала роль одного із засобів боротьби з незалежним розвитком інших країн. Такими засобами фактично було зруйновано зернове господарство Колумбії, що стало одним із факторів зростання її наркоіндустрії.

І так повсюди. Текстильна промисловість Кенії зазнала краху в 1994 році. Тоді адміністрація Клінтона нав’язала їй квоту, і це перегородило країні шлях для розвитку. “Африканських реформаторів” попередили, що їм слід і далі рухатися шляхом “реформ вільного ринку”, здійснюючи політику в торгівлі й інвестиціях, що відповідала вимогам західних інвесторів.

І це тільки деякі з безлічі ілюстрацій.

Проте найбільші відхилення від доктрини вільного ринку в країнах, що успішно розвиваються, зокрема і в США, полягають в іншому. Один із основних постулатів теорії вільної торгівлі проголошує, що державні субсидії не допускаються. Так, після Другої світової війни лідери американського бізнесу вважали, що без державної підтримки американська економіка рухатиметься назад — просто депресуватиме. Вони наголошували на тому, що високорозвинена промисловість, зокрема авіаційна, “не може задовільно існувати в конкурентоспроможній економіці без субсидій, що ґрунтується лише на вільному підприємництві” і “уряд — єдино можливий її рятівник”.

Після війни провідні газети й журнали визнавали, що система Пентагону — найкращий спосіб перекласти витрати на суспільство. Вони розуміли, що соціальні витрати могли б відігравати й стимулюючу роль. Хоча це не прямі субсидії для корпоративного сектору, тому що вони є перерозподільними. Військовим витратам не властивий жоден із цих “недоліків”. Вироби військової промисловості також легко продавати. Секретар президента Трумена з військово-повітряних сил висловив це дуже просто: нам не слід вживати слово “субсидія”; ми повинні вживати слово “безпека”. Він переконаний, що військовий бюджет здатний задовольнити потреби авіаційної промисловості. Одним із наслідків цієї політики стало те, що авіація тепер є провідним сектором експорту США і джерелом найбільших прибутків.