Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

Японія. Зовсім недавно група відомих японських економістів надрукувала багатотомний огляд японських програм економічного розвитку починаючи з Другої світової війни. Там зазначено, що Японія відхилила неоліберальні доктрини своїх американських радників, а натомість вибрала форму індустріальної політики, в якій переважала роль держави. Ринкові механізми запроваджувалися державною бюрократією і промислово-фінансовими корпораціями поступово, тією мірою, як зростали перспективи комерційного успіху. З цього випливає, що однією з умов “японського дива” стала відмова від ортодоксальних економічних настанов. Успіхи виявилися вражаючими. У 90-х роках XX ст., майже не маючи власних ресурсів, Японія розвинула найбільшу в світі економіку й стала провідним джерелом закордонних інвестицій у світі. При цьому записала на свій рахунок половину чистих заощаджень усього світу, ще й фінансувала дефіцити США.

Щодо колишніх японських колоній, то детальне наукове дослідження Місії американської допомоги на Тайвані з’ясувало, що американські радники та китайські планувальники знехтували принципи “англо-американської економіки” і розробили “державно-орієнтовану стратегію”, спираючись на “активну участь уряду в економічній діяльності на острові за допомогою продуманих планів та урядового контролю за їх виконанням”. Тим часом американська офіційна преса “рекламувала Тайвань як країну, що досягла успіхів завдяки приватному підприємництву”.

У Південній Кореї “підприємницька держава” функціонує інакше, але відіграє значну роль як складова, що спрямовує економіку. Вступ Південної Кореї до Організації з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), до цього клубу багатіїв, було відкладено через небажання цієї країни покладатися на ринковоорієнтовану політику, наприклад, на передачу іноземним компаніям частини бізнесу і на вільний рух капіталу. Це нагадує політику Японії, яка також тривалий час не дозволяла експорт капіталу.

У “Доповіді ООН з економічного розвитку людства за 1996 рік” наголошується на життєвій важливості урядової політики, пов’язаної з “поширенням досвіду і задоволенням життєво важливих суспільних потреб”; у ній зазначається, що така політика є “трампліном для тривалого економічного зростання”. Неоліберальні ж доктрини, хоч би як ми до них ставилися, підривають освіту й охорону здоров’я, призводять до поглиблення нерівності й зменшують частку в прибутках. Це незаперечний факт.

Після того як економіці країн Азії було завдано тяжкого удару через фінансові кризи, Стігліц, тепер головний економіст Світового банку, зробив такий висновок (Щорічна конференція Світового банку з економіки розвитку, 1997; Світовий банк 1998; Щорічні лекції для широкої публіки 1998): “Нинішня криза у Східній Азії не є спростуванням східно-азіатського дива”. Залишаються незаперечні факти: у жодному регіоні земної кулі ніколи не було такого драматичного зростання доходів і визволення від бідності такої великої кількості людей протягом стислого проміжку часу”. “Дивовижні досягнення” ілюструються десятикратним зростанням доходів на душу населення в Південній Кореї впродовж трьох десятиріч. Це — безпрецедентний успіх “зі значними дозами урядового втручання”, з нехтуванням Вашингтонського консенсусу.

Вражає порівняння Східної Азії з Латинською Америкою. Латинська Америка має найгірші показники у світі з соціальної нерівності, а Східна Азія — одні з найкращих. Це ж стосується освіти, охорони здоров’я і загальних показників соціального благополуччя. Імпорт у Латинську Америку має значні перекоси в бік споживання для багатих, а в Східній Азії — у бік виробничих інвестицій. Відплив капіталів з Латинської Америки наближається до рівня її гігантських боргів. У Східній Азії він жорстко контролюється. В Латинській Америці багатії, як правило, звільнені від соціальних зобов’язань, зокрема — від податків. Як наголошує бразильський економіст Брессер Перейра, головна проблема Латинської Америки є “підпорядкування держави багатіям”. Східна Азія різко відрізняється від неї.

Економіка латиноамериканських країн значно відкритіша для іноземних інвестицій, ніж економіка східно азіатських країн. За даними аналітиків Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), закордонні мультинаціональні корпорації в Латинській Америці, починаючи з 1950 року, “здійснювали контроль значно більшої частки промислового виробництва”, ніж у країнах Східної Азії, що розвивалися набагато успішніше. Навіть Світовий банк допускає, що іноземні інвестиції й приватизація в Латинській Америці “мали тенденцію замінити інші потоки капіталів”, передаючи контроль іноземним країнам і відправляючи прибутки за кордон. Проте Світовий банк приховує той факт, що націоналізована міднодобувна промисловість Чилі є основним джерелом експортних прибутків, і це не єдиний приклад такого приховування.