Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

Така відкритість міжнародній економіці дорого коштувала Латинській Америці. Так само, як і її нездатність взяти під контроль капітал багатіїв, а не лише ринок праці й бідних. Звісно, окремі категорії населення отримують користь, як у колоніальну епоху. І той факт, що вони так віддані неоліберальній доктрині, як іноземні інвестори, не варто вважати несподіваним.

Роль державного управління та державної ініціативи в країнах з економікою, що успішно розвивається, має стати загальновідомою.

Постає запитання: як “третій світ” став таким, яким він є нині? Це питання ґрунтовно вивчав відомий історик економіки Пол Бейроч. У своєму дослідженні він наголошує: “Поза сумнівом, економічний лібералізм, нав’язаний “третьому світові” в XIX ст., є найважливішою складовою для пояснення затримки його індустріалізації”. На прикладі Індії вчений пояснює “процес деіндустріалізації”, за допомогою якого світову промислову майстерню було перетворено в центр світової торгівлі, на глибоко зубожіле аграрне суспільство, яке страждає від різкого падіння реальної заробітної плати, недоспоживання продовольчих товарів та нестачі інших товарів споживання. “Індія стала першою жертвою у довжелезному списку”, — зазначає Бейроч. У ньому— “навіть політично незалежні країни “третього світу”, яких змусили відкрити свої ринки для західних продуктів”. Тим часом західні спільноти оберігали себе від ринкових порядків і розвивалися.

Американський журнал “Економіст” (The Ekonomist. — 1998. — груд. — С. 35) розмірковує: “Коли країна відчуває дефіцит у людях, в управлінні, здатному підтримувати основні процеси життєдіяльності, рано чи пізно вакуум починають заповнювати іноземці. Називається це колонізацією”.

Уникнути експериментів, що руйнують господарство і травмують населення, можуть лише обачність і відповідальність влади. Президентові та прем’єр-міністрові слід поглянути на промовисті цифри, придивитися до “колоди” своїх міністрів, зайнятих створенням первісних нагромаджень, західних і прозахідних радників, замислитися й зробити вибір: і надалі слухатися диктату МВФ чи взяти як вищий критерій долю народу своєї країни, мріяти про Європу і налагодити нормальні економічні та культурні зв’язки з Росією.

Яке ж місце Росії у світі після холодної війни? Безперечно одне. “Хоча Росія залишається важливою державою, — пише американський генерал Одом, — вона вже не здатна відігравати провідну роль. Вона не має внутрішньо поєднаного уряду, який міг би говорити від імені країни. Її вожді мало коли представляють інтереси Російської Федерації чи її громадян. Більшість із них ...просто бажають збагатитися... Мобуту в Заїрі, Абача в Нігерії, як і ряд інших вождів, стали багатими, в той час як населення їхніх країн зовсім зубожіло. Схожа доля чекає Росію — починаючи з 1991 року, вона взяла в борг 99 млрд дол., а за цей же час 103 млрд дол. пішли з країни. А проте олігархи й процвітаючі бізнесмени діють абсолютно раціонально у власних інтересах” (Хачатуров К. Латиноамериканские уроки для России. — М.: “Международные отношения”, 1999).

Росія, на думку західних спеціалістів, вражена синдромом постколоніальної слабкої держави, характерним для держав “третього світу”. “Цей стан не нормальний, не тимчасовий; він може тривати десятиріччями... Тривалість життя різко зменшилась, і загальна кількість населення постійно скорочується” (там само).

Колишній державний секретар Джордж Шульц зробив таке зізнання 18 вересня 1998 року під час слухань у Комітеті з міжнародних відносин: “Потрібно підтримувати ті країни, які розробляють програми під себе, а не намагатися нав’язувати їм наші ідеї. Ми помилилися, гадаючи, що росіяни нормально поставляться до роботи на умовах, висунутих МВФ. Адже ці умови асоціюються як американська програма. Люди повинні працювати над здійсненням російської програми. Якщо ж вони працюють у межах програми МВФ, то це майже образливо для їхнього політичного процесу. Що це за країна, якою керує МВФ? Ми повинні сказати їм: “Керуйте собою...”