Українець, який відмовився бути бідним

Ще 1977 року він давав інтерв'ю газеті «Новий шлях». У відповідь на традиційне запитання про плани на майбутнє сказав так:  «Для мене будівництво є не тільки засобом заробити  гроші чи як кажуть, доробитися і втекти до легшого життя. Ні, я хочу в цій ділянці чогось тривалого добитися, створити щось, що служило б цілому суспільству. Людина живе для творчості, і тільки в тому, що вона створила, її вартість. Я збудував підприємство з нічого. Очевидно, що мої прибутки тепер значно більші, як на початках. Та це мене не задовольняє. Я хочу чогось більшого, хочу рости. У своєму плануванні я розраховую ще на десять-п'ятнадцять років творчого життя. А за такий час можна зробити ще дуже багато для себе і для людей. Коли Бог дозволить, я збудую для Канади значно більше, як збудував дотепер. Як українець, я нічого не вимагаю для себе від нашої громади. Одиниця мусить служити громаді і давати їй. Мене глибоко вразило мотто покійного президента Джона Фіцджералда Кеннеді: не питай, що народ дасть тобі, а що ти даси народові, – і я прийняв його за напрямну свого життя».

Відтоді минуло понад півтора десятиліття. До Петра Яцика прийшли нові успіхи й нові плани. Але він, як і раніше, вірний своїм життєвим настановам. Час потвердив їх реалістичну основу, його мистецтво виразно бачити перспективу й уміння просуватися до мети раціонально виваженими маршрутами. Чи й варто нагадувати, що воно дається не багатьом?

Це – справді унікальний людський талант.

ЩЕ РАЗ ПРО ЕТИКУ БІЗНЕСУ ТА ПРО БАГАТИХ І БІДНИХ

Ту історію Яцик любить оповідати, знаходячи в ній глибокий і повчальний зміст. …Прийшов якось до нього чолов'яга вже зрілих літ. Сказав, що хоче мати важливу розмову. Випили пляшку пива – стояло спечне літо.

Яцик мовчить, чекає, доки чоловік почне. Нарешті той приступає до теми:

– Знаєте, пане Яцику, я такий спритний і я такий практичний… Хочу за бізнес узятися… То просив би у вас поради…

Чи й треба казати, що Яцик попервах майже стішився: українець хоче піти в підприємництво. Це ж те, до чого він не втомлюється закликати своїх земляків.

– Чим я можу допомогти? – запитав з готовністю.

– Бачте, – каже той, – я такий, що не вмію брехати… Не навчили б мене, як то робити.

Яцик спершу не зрозумів: а до чого тут він? Та потім у його свідомості спалахнуло: «То це, виходить, він мене брехачем називає?»

Як відповісти? Не бити ж хлопа по пиці.Помовчав. Погамував обурення. Пішов до канцелярії і повернувся з папером у руках.Там було написано, що американська компанія гарантує за Петра Яцика двісті п'ятдесят тисяч доларів на виконання певної програми.

– Прочитайте це, – спокійно сказав новоявленому кандидатові в бізнесмени.

Той прочитав і запитливо подивився на Яцика.

– Чи ви думаєте, що вони гарантували б брехунові таку суму? – підказав йому тему Яцик.

- Може, вони вас не знають… пт,^ЗпЛ Отакої заспівав! Хоч сядь, хоч стій…

Але Яцик уміє не тільки вулканічно спалахнути. Він уміє навіть самого себе інколи здивувати витримкою.

– Якщо прислали цей кредит-рапорт, то знають про мене більше, аніж я сам про себе. Вони ретельно перевіряють, кому дати в кредит цента, а тут -двісті п'ятдесят тисяч, – вбивав до голови прохачеві оригінальної поради.

А той усе ще відмовлявся розуміти.

– Запам'ятайте, шановний, у бізнесі можна обманути лише один раз, а після того ваша справа безнадійно програна. Бо про той обман одразу ж знатиме весь діловий світ. І ніхто вже ніколи не вступить із вами ні в які стосунки. Бізнес – справа чесних людей.

Дуже знітився на ті слова кандидат у бізнесмени. Понурив голову, почухав затилля, сховав од Яцика погляд.

…Здається, не став він підприємцем.Зрештою, міг і стати. Але – ненадовго.

У бізнесі часто виникають ситуації, коли, як мовиться, треба й характер показати, інакше станеш жертвою чийогось надмірного апетиту. А що Яцикові характеру не позичати, то він успішно виходить з тих перипетій.

Приїхали, наприклад, до нього представники потужної фірми. Торги починають дуже здалеку, вдавшися до масивної «артпідготовки»: нас, мовляв, знають усі, ми процвітаємо… – одне слово, це велика честь вступити з ними в ділові стосунки.

Життєрадісний і доброзичливий Яцик уважно слухає, усміхається. Все відбувається, мов на високому дипломатичному прийомі.

Приїжджі, певно, вже вважають: мети досягнуто – не встоїть довірливий українець, знизить ціну. Ось зараз він уже про це повідомить…

І Яцик з тим же привітним усміхом каже: так, він справді радий успіхам тієї фірми, зворушений її увагою до себе, охоче співробітничатиме за кожної нагоди… А далі, «не скидаючи білих рукавичок», буцімто невинним тоном запитує поради:

На зборах ліги меценатів. Київ. 1995р.

– На кому ж я тоді можу заробляти, якщо тут поступлюся? Хіба на жебраках?…

Вираз обличчя співрозмовників виказує: «наївне» Яцикове запитання заскочило їх зненацька ~ його вони не передбачили. Присипляючи його пильність, приспали свою.Нікуди подітися – змушені поступитись.

Розмірковує вголос: