Українські жінки у горнилі модернізації

Основною категорією курсисток Київських вищих жіночих курсів були вчорашні гімназистки (близько 80 %) або випускниці середніх шкіл іншого типу (єпархіальних училищ чи дівочих інститутів), хоча кількість колишніх інституток була дуже незначною. Натомість Вищі вечірні жіночі курси Аделаїди Жекуліної були орієнтовані переважно на жінок, які вже працювали, тож їхній контингент дещо відрізнявся. Майбутня історикиня Наталія Полонська-Василенко, котра розпочала навчання на курсах Жекуліної, але пізніше вступила на Київські ВЖК, писала про це так: «Між курсистками Вищих жіночих курсів та Жекулінськими була велика різниця. У Жекуліної здебільшого курсистки були вже не тільки дорослі, а навіть середнього віку. Тут [на КВЖК. — К. К.] переважала зелена молодь, яка своєю поведінкою часто перетворювала курси на IX кляс гімназії…» (Н. Полонська-Василенко, «Спогади»).

Завдяки платі за навчання (100–120 карбованців на рік, залежно від відділення) та доброчинним внескам Київські вищі жіночі курси змогли розбудувати власну навчальну базу, в тому числі лабораторії, кабінети, бібліотечні зібрання та музейні колекції, перетворившись на добре оснащений для свого часу університет, а у 1912–1913 рр. без державної допомоги, лише за сприяння міської влади, яка безкоштовно надала земельну ділянку, звели власне приміщення (тепер вул. Олеся Гончара, 55а[1]).

Вищі медичні школи для жінок

Окремий розділ в історії вищої освіти жінок становить медична освіта. І якщо доступ до нижчих сходинок медичної справи (фельдшерсько-акушерської та сестринської) жінки отримали відносно безперешкодно, право вивчати та практикувати лікарський фах тривалий час викликало особливо запеклі дискусії. Медицина, поряд із педагогікою, була провідною сферою інтересів жіноцтва. Причини були різноманітними, від пізнавальних та альтруїстичних до цілком практичних — як професії, що могла гарантувати надійний заробіток. Вивчення медицини було метою більшості жінок, які від’їжджали до закордонних університетів, не маючи змоги навчатися на батьківщині. Першим закладом, який пропонував жінкам повний курс вищої медичної освіти, став Жіночий медичний інститут у Санкт-Петербурзі, заснований у 1897 році.

В Україні першим таким закладом стало Медичне відділення Київських вищих жіночих курсів, відкрите у 1907 р., котре, проте, діяло як автономна інституція і в 1916 р. було перейменоване на Київський жіночий медичний інститут. У 1910 р. було відкрито також Жіночий медичний інститут у Харкові, заснований Харківським медичним товариством, та Одеські вищі жіночі медичні курси. Їхніми викладачами стали університетські професори-медики, у тому числі видатні вчені, а вступні конкурси до цих шкіл були величезними. Значну частину студентського контингенту становили єврейські дівчата: через обмежені перспективи викладацької праці та орієнтацію на прикладні професії вони здебільшого прагнули навчатися саме на медичному та юридичному відділеннях. Суворий добір дозволяв зараховувати найкращих, тож не дивно, що успіхи студенток-медичок нерідко перевищували досягнення студентів. Завдяки зусиллям викладачів вищі медичні школи для жінок отримали розвинену навчальну та клінічну базу. За прекрасну організацію навчання медичне відділення Київських вищих жіночих курсів у 1913 р. було нагороджено золотою медаллю Всеросійської виставки у Києві. Упродовж перших п’яти випусків (1912–1916) дипломи лікарів отримали понад 700 його випускниць. Попри те що Харківський жіночий медичний інститут був заснований пізніше, він також швидко став потужним навчальним закладом, підготувавши значну кількість кваліфікованих лікарок: перший випуск інституту склав 240 осіб.

_{Будівля Київських вищих жіночих курсів, архітектор О. Кобелєв. Близько 1914–1915 років}

Права випускниць: від університетських дипломів до наукової кар’єри