Українські жінки у горнилі модернізації

Напередодні війни молоді дівчата (зазвичай студентки) брали участь у молодіжних просвітницьких і спортивних організаціях «Сокіл», «Січ», «Пласт». Такі об’єднання були одним зі шляхів громадської активізації жінок, а водночас стали своєрідною «школою емансипації», адже вони ставили під сумнів усталені норми взаємин між статями. Участь у таких організаціях давала дівчатам перший досвід військової підготовки, що згодом підштовхнуло їх до появи на фронті. Дівчата в довоєнних стрілецьких організаціях отримували непогані військові вміння, адже проходили не лише спортивний, а й мілітарний вишкіл: вчилися стрільби, орієнтування на місцевості тощо. Це були зрілі особистості, освічені жінки зі сформованим світоглядом, які повністю відповідали за свій вибір і вчинки. На початку війни молоді українки, які ризикнули і не підкорилися патріархальним нормам, сформували чоту при відділі «Січові Стрільці II», але в такому складі на фронті не воювали.

_{Гандзя Дмитерко, 1917 р. (Липовецький С. Обличчя звитяги (Стрілецькі світлини), Львів. 2012 рік)}

Показовим прикладом нового досвіду жінок була їхня участь у легіоні Українських січових стрільців (УСС) — добровольчого військового формування у складі австро-угорської армії. Із записів Олени Степанів відомо про 33 жінок-легіонерок, однак конкретних відомостей — де, коли й у складі якого куреня чи сотні вони перебували, яке мали військове звання — немає. Кількість цих жінок також не остаточна, оскільки їх поіменного списку немає. За спогадами Ганни Дмитерко, у 1913 р. понад 30 пластунок увійшли до складу організації «Стрільці II» (до «Стрільці І» жінок не брали взагалі).

Чи всі вони пішли на фронт — невідомо. У березні 1915 р. преса повідомляла про 27 жінок серед стрільців: «Є се майже виключно студентки семінарів перемиського ліцею та учительки», а в квітні цього ж року — про 36 жінок. Вочевидь, не всі жінки, що їх згадували як учасниць УСС, були на фронті. До прикладу, Марія Бачинська-Донцова справді була членкою УСС, але в 1914 р. переїхала до Берліна, де мешкав її чоловік Дмитро Донцов. На сьогодні вдалося встановити прізвища 34 жінок, які, ймовірно, були на фронті.

Жінки в УСС не творили окремої формації, але кожна з них долучилася до воєнних дій у складі різних підрозділів. Так, Ірина Кузь після служби в Червоному Хресті була призначена до кінного загону УСС. Ганна Дмитерко брала участь у бойових операціях у травні—вересні 1915 року, а згодом була переведена до коша УСС. Софія Галечко несла сторожову службу в сотні Носковського й стала розвідницею чоти. Олена Степанів дісталася до війська з труднощами, оскільки мала конфлікт із керівництвом. Після вигнання з стрілецького ешелону протестувала, але поїхала на фронт у складі сотні І. Чмоли. Визнанням їхніх заслуг стало піднесення до старшинських рангів, нагородження відзнаками, а також усвідомлення власної успішності у воєнній справі:

Нарешті ми були корисні й могли щось робити для загальної справи, нарешті з нами числились, як із рівнорядним чинником. Ми не дбали про втому і їжу. Нам хотілось ще більше зробити, ще краще виконувати наші завдання.

Зі спогадів Ганни Дмитерко

Чому ж молоді, двадцятирічні, дівчата вирішили взяти до рук зброю і стати поруч із чоловіками на передовій? Важливо, що всі вони мали певний рівень освіти, дехто навчався в університеті, вчительських семінаріях тощо — тобто частково емансипаційні прагнення на той час були здійснені й потреба самореалізації через військову справу не виглядала настійною. Конкретної відповіді на це запитання не мали й самі жінки. Причини, які вони вказували у спогадах, були різноманітними, але насамперед торкались амбіцій молодості та власного Я. Студентки хотіли втекти від життєвих обов’язків, щоденної нудьги, їх вабили незвичні пригоди та бажання подолати суспільні заборони, а найголовніше — прагнення довести собі й суспільству, що жінки здатні до будь-якої роботи. На думку О. Назарука, головним для жінок, які прагнули опинитися на фронті, був цілком новий мотив — через участь у війні виразити характер новочасної жінки.