Українські жінки у горнилі модернізації

На передовій жінкам довелося нарівні з чоловіками виконувати накази, бути точними, обов’язковими. Для жінок, які були фізично слабші за чоловіків, військова служба видавалася надзвичайно важкою. Олена Степанів у спогадах «Записки старшого десятника» писала, що неодноразово доводилося працювати по 24, а то й по 36 годин при сильному морозі, підніматися на високі гори чи посеред ночі копати шанці. З часом прийшло розуміння, що на фронті всі рівні перед будь-якими завданнями і перешкодами. Для жінок і чоловіків існувала загроза потрапити під ворожий приціл чи опинитися в полоні (так трапилося з Оленою Степанів). Реалії фронту змусили жінок нести відповідальність не лише за своє життя, а й за життя товаришів по зброї — чоловіків, ділити з ними окопи і хліб, зносити всі незгоди бойових умов.

Фронтова реальність показала, що жінки були не цілком готові до «чоловічого побуту» війни. Їм доводилося проходити багатокілометрові відстані, несучи важкі наплічники, у яких містились одяг, ліжник, продукти харчування, засоби гігієни, інколи книжки, а також певна кількість набоїв. Олена Степанів згадувала, що відчувала біль у спині після переходів з таким тягарем. Не завжди вдавалося знайти помешкання для ночівлі, тому доводилося спати просто неба, «на горі, на снігу, на сіні», а інколи навіть посеред ночі стояти під сильним дощем. Такі жорсткі щоденні побутові умови, а також страх перед боєм нівелювали будь-які звички та уявлення про життя до фронту. Северина Кабаровська писала, що жінки на передовій (як і чоловіки) мали воювати з ворогом і відстоювати власне життя. Такі реалії не лише змусили звикнути до побутових незручностей, а й сприяли «освоєнню» феномену смерті, яка у цей час ставала буденним, зрозумілим і неминучим, а отже, звичним явищем.

Появу жінок на лінії фронту сприймали неоднозначно. Погляди чоловіків розділилися: одні (найчастіше інтелігенція) дотримувалися традиційних бачень, засуджуючи бажання жінок братися до зброї, інші (зазвичай сільські хлопці) — схвалювали таке рішення і всіляко підтримували жінок на передовій. Олена Степанів у спогадах зазначала, що ставлення звичайних рядових було кращим, ніж товаришів-інтелігентів, які вбачали в жінках конкурентів. Визнання у чоловічому середовищі приходило тоді, коли жінки отримували бойові нагороди. Коли Олена Степанів і Софія Галечко відзначилися в боях, на церемонії нагородження 19 листопада 1914 р. генерал Ігнацій Фляйшман зазначив, що жінок нагороджує медаллю за хоробрість уперше.

_{Софія Галечко зі старшинами УСС (з фондів Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С. Бандери)}

Військова слава закінчилася разом з війною; жінкам доводилося діяти відповідно до потреб, умінь, а також правил мирного часу. Ганна Дмитерко повернулася до традиційної ролі дружини й матері, інколи намагалася поєднати сімейне життя з громадською діяльністю. Олена Степанів зайнялася викладацькою та суспільною роботою. Софія Галечко не змогла пристосуватися до мирного життя. Повернутися до навчання не вдалося через проблеми з очима і відсутність засобів для лікування. Допомоги від батька сподіватися було марно. З Оленою Степанів вона ділилася своїми бідами і вважала, що для неї вже нема майбутнього. Невдовзі прийшло повідомлення про її смерть. Згідно з офіційною версією, Софія втопилася, купаючись у річці. Але Олена Степанів вважала, що це був не нещасний випадок, а свідоме самогубство як результат безнадії.

Життя жінок на фронті мало не тільки героїчні сторони. Війна відкривала можливості, змінювала звичне життя, була сповнена емоцій — страху, розчарування, кохання і щастя. Участь жінок у боях (хоч і не масова) вплинула на зміну їхніх позицій в родині та суспільстві, викликала суперечливе ставлення з боку чоловіків: скептицизм і водночас поблажливе заступництво. Для жінок фронт був місцем втечі від реальності, яку вони не хотіли приймати і яку сподівалися змінити. Виразного розуміння, яким має бути майбутнє, також не було. Військо і фронт давали добрий досвід життя в чоловічому світі, але не розв’язували питання, де в ньому має бути жінка. Після війни жінкам з фронту довелося повернутися до старих і нових (породжених суто війною) проблем.

Соціально-харитативні ініціативи жіноцтва у галицьких містах