Українські жінки у горнилі модернізації

У листопаді 1918 р. — тепер уже у Москві — таки відбувся Перший всеросійський з’їзд робітниць та селянок, під час якого було ухвалено рішення заснувати «Центральну Комісію з агітації та пропаганди серед робітниць та селянок» із філіалами в підконтрольних регіонах. У вересні 1919 р. ця структура трансформувалась у «Відділ із роботи серед жінок Центрального Комітету Російської Комуністичної партії (більшовиків)», який до 24 вересня 1920 р. очолювала Інеса Арманд. Вона ж у липні 1919 р. очолила Першу міжнародну конференцію жінок-комуністок. Скорочена назва жінвідділ набула популярності, жінвідділи існували по всій вертикалі влади в усіх регіонах і населених пунктах. Усюди, де діяв партійний комітет, у штатному розкладі існувала, як мінімум, посада жінорганізатора: в ідеалі її мала обіймати комуністка, але траплялося, що ці функції виконував чоловік, безпартійна, але, найчастіше, комуністка, яка за сумісництвом очолювала відділ агітації та ін. Через гостру нестачу кадрів сумісництво посад було нормою в першій половині 1920-х років. В основному посада була оплачуваною, і тільки на найнижчих щаблях жінорганізаторки працювали на громадських засадах. Але, оскільки економічна ситуація була жахлива, то навіть в архіві тоді столичного Харківського регіону можна побачити написані на малесеньких клаптиках паперу прохання надати хоч якесь взуття, бо восени ходити по повіту босоніж неможливо, або слова щирої вдячності за відріз тканини чи то сорочечку для немовляти.

Одним із яскравих проявів жінвідділівської діяльності були «делегатські зібрання», існував навіть журнал «Делегатка» на додачу до обов’язкових «сторінок» для робітниць чи селянок у місцевій пресі та окремих суто жіночих періодичних видань. Серед виборців жіночої статі до місцевих органів влади пропорційно обирали представниць — «делегаток» і розподіляли по декілька осіб та закріплювали за конкретними секціями міськради, щось на кшталт стажування. Ці жінки також періодично мали приходити на «делегатські зібрання», де їм читали додаткові лекції та обговорювали позитивні і негативні моменти відвідування радянських органів влади. Але, якщо сьогодні облік виборців відбувається за територіальною ознакою, то в 1920-х роках доволі плутано поєднувались декілька ознак. Приміром, у Катеринославі перераховували всіх жінок у конкретному районі міста за локаціями: скільки працює у лікарні, скільки на місцевому підприємстві, решту в житлових будинках; якщо останні не працювали на підприємствах, де за пропорцією обрали делегатку, то їх записували до категорії «дружини» і вони також обирали свою представницю. За задумом, почергово всі мали пройти через цей статус, бо відповідні відділи міських рад повинні були організовувати спеціальні курси сестер, няньок, виховательок, сестер-господарок тощо. Однак з явкою делегаток по всій країні були значні проблеми, про що свідчать і статті в жіночих журналах, і архівні матеріали. Як зазначалось у документах, така схема вважалася «продуктом великого досвіду, який був надбаний у Росії та на Україні» для втілення в життя лозунгу, що «кожна кухарка має навчитися керувати державою». Жінорганізаторки і делегатки регулярно проводили різноманітні «тематичні тижні», у межах яких надавалась допомога пораненим і хворим червоноармійцям, безпритульним дітям, голодуючим тощо. Радянська влада за допомогою жінвідділів прагнула повністю підмінити не тільки суто феміністичні організації, а й благодійні та освітні жіночі товариства.

Тільки в січні 1920 р., після перемоги над Денікіним, розпочалася систематична робота з офіційним визнанням, що через часті зміни влади жінки України «значно відстали в своєму розвиткові та організації від робітниць Радянської Росії». А в 1921 р. уже відчувалося розуміння важливості «жіночого питання». До прикладу, столична Широка колегія відділу з роботи серед жінок ЦК КП(б)У через завжінрайвідділами прагнула «бути інформованими до найдрібніших подробиць про всілякі скорочення штатів на підприємствах, працюючи в контакті з профспілками, із доцільним використанням тих, кого скоротили», бо жіноче безробіття на 1 липня 1923 р. в Україні становило 40,8 %, та й ця статистика враховувала тільки показники губернських і промислових окружних міст. Практично одразу жінвідділи почали відчувати патріархальний спротив. У звіті на Широкій колегії відділу з роботи серед жінок ЦК КП(б)У зазначалося: «Взаємовідносини з Губпарткомом офіційно добрі, але за сутністю робота Жінвідділів вважається не потрібною. Це відображається негативно на місцях. Працівники, що відряджаються на Жінвідділівську роботу тільки за їх згодою».