Українські жінки у горнилі модернізації

Фемінізм — термін відомий, а от поняття «буржуазний фемінізм» притаманне лише радянській суспільній свідомості. Першим із тих, хто «оголосив війну» буржуазним феміністкам, був знаний німецький соціал-демократ Август Бебель. Іще в 1872 р. під час ув’язнення він підготував книжку «Женщина и социализм». Як активний політик, Бебель опонував політичним конкурентам (ліберальній буржуазії) у змаганні за зміни у виборчому законодавстві Німеччини. Перша хвиля фемінізму була на піднесенні з другої половини XIX століття. Основним завданням феміністок було здобуття виборчих прав, але реально жіноцтво об’єднувалося заради рівного доступу до освіти, працевлаштування та гідної оплати праці, заснування позашкільних дитячих закладів. Так чи інакше, жінки приходили до розуміння, що всі ці проблеми простіше вирішувати, коли активно брати участь у політичному житті у ролі виборців та членок представницьких органів. Специфіка Німеччини була в тому, що жінки не мали права навіть вступати до лав будь-якої політичної партії, але могли створювати громадські об’єднання «за гендерною ознакою». Важливо, що за чисельністю німецькі ліберальні феміністки переважали німецьких соціал-демократів.

Наприкінці XIX ст. у сучасниць не виникало сумнівів щодо витоків організації робітниць. Найбільш красномовним доказом було партійне представництво на І Загальноросійському жіночому з’їзді в 1908 р., що був запланований іще в 1902 р. та постійно відкладався через політичні перепони: «від есерів на ньому була присутня легендарна Марія Спірідонова, від соціал-демократів — Олександра Коллонтай, від кадетів — “єдиний чоловік кадетської партії” та одночасно єдина жінка — членка ЦК партії кадетів Аріадна Тиркова». І якщо Олександра Коллонтай представляла меншовицьке крило, то Інеса Арманд — більшовицьке[2]. Саме вона стояла біля витоків більшовицького робітничого жіночого руху в Російській імперії і разом із Л. Сталь та Надією Крупською вносила остаточні правки в перші випуски журналу «Работница».

_{Журнал «Работница» 1928, № 3 (8)}

Ленін у той час постійно намагався подолати свій статус маргінала серед європейських соціал-демократів, тому йому було абсолютно не принципово, «за якою ознакою» посилати представників на міжнародні заходи, — аби тільки кількість голосів була більше на підтримку тих чи інших його резолюцій. Навесні 1915 р. в Берн на Міжнародну соціалістичну жіночу конференцію проти імперіалістичної війни, за його наполяганням, поїхали всі членки РСДРП, які були на той момент за кордоном; заклик проігнорувала тільки Євгенія Бош, бо категорично не сприймала такий статевий поділ. Її авторитет був такий, що в майбутньому вона очолила перший уряд Радянської України.

Лютнева революція розпочалася саме тоді, коли соціал-демократки в Європі відзначали свій міжнародний день. Під керівництвом Ліги Рівноправ’я, філіали якої були по всій країні, в тому числі й у Харкові, жінки отримали виборчі права. Водночас більшовикам ніяк не вдавалося одержати реальну більшість у виборних органах влади (в Україні вони перемогли тільки в Луганській раді робітничих і солдатських депутатів), тому електоратом «не перебирали». Перша конференція петроградських робітниць відбулась 12 листопада 1917 р.: «за її рішенням ініціативна група робітниць Петрограда разом із редакцією журналу “Работница” звернулась до робітниць всієї країни із закликом обирати делегатів на Всеросійську конференцію робітниць, яка мала відбутися в Петрограді 8 березня 1918 року». 23 лютого 1918 р. харківський комітет РСДРП(б) зробив відповідну заяву в «Донецком пролетарии». Однак 3 березня 1918 р. було підписано Брестський мир, розпочалася нова фаза воєнно-політичної турбулентності… і про жінок усі знов забули.

Структура і функції жінвідділів: труднощі та досягнення «радянського фемінізму»