Українські жінки у горнилі модернізації

Одразу після Жовтневого перевороту почали публікувати «декрети» — законодавчі акти нової влади. З одного боку, ці закони лібералізували життя громадян, а з іншого — кардинально зменшували владу церкви та міністерства внутрішніх справ. 16/29 грудня 1917 р. було опубліковано «Декрет ВЦВК та РНК про розірвання шлюбу» за підписом Якова Свердлова, за яким усі громадяни Російської республіки незалежно від віросповідання мали право на розірвання шлюбу. За два дні, 18/31 грудня 1917 р., з’явився «Декрет ВЦВК та РНК про громадянський шлюб, про дітей та про ведення книг актів стану». Цілком можливо, що більш нагальним було питання саме розлучення, бо головним залишався вибір батьків та опікунів; благополуччя раніше міцних родин могли похитнути війна і революційні перетворення з усіма їхніми неоднозначними наслідками. Можливо, більшовики саме за два дні усвідомили, що спрощення процедури розлучення абсолютно не гарантує, що релігійні структури це визнають, тим більше що саме у церкві відбувались і юридичне оформлення шлюбу, і реєстрація новонароджених (під час хрещення в метричних книгах фіксували дату народження, хрещення, імена батьків, а у позашлюбної дитини — тільки матері). Таким чином, «декрет» заснував паралельну бюрократичну систему.

Питання позашлюбних дітей також було актуальним. За даними статистичного збірника «Памятная книжка Харьковской губернии на 1861», у повітах губернії кожну 30-ту дитину народжувала незаміжня, у місті Харкові — кожна п’ята дитина була народжена поза шлюбом. Більшовики ж прагнули переформатувати старий устрій і, як класичні популісти, «захистити» всіх знедолених — а самотніх матерів розглядали як потенційний електорат.

Що ж держава диктатури пролетаріату запропонувала класові-гегемону? 22 грудня 1917 р. (4 січня 1918 р.) було опубліковано «Декрет про страхування на випадок хвороби», який трохи збільшив дореволюційні норми (до шести тижнів до та після пологів). У Російській імперії аборт був кримінальною справою — за це карали позбавленням усіх прав стану та засланням до Сибіру як жінок, так і тих, хто виконував цю операцію; переривання вагітності було дозволено лише за медичними рекомендаціями. У радянському законодавстві з 1920 до 1936 р. ця процедура була дозволена, але із зауваженням про пріоритетне право робітниць на аборти в лікарнях і пропорційно більшу кількість ліжок для них — відносно представниць іншого класу.

Більшовики відчайдушно намагалися імітувати правову державу і прагнули розширити свою електоральну базу. Заради цього було значно знижено вікову планку для виборців — із 25 років до 18 років — на виборах до Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, а до міських рад можна було обиратися з 19 років. При цьому існувала Примітка № 3, у якій зазначалося, що «губвиконкому надається право зменшувати встановлену вікову норму для певних категорій виборців кожного разу з дозволу Наркомвнусправ». Приміром, на початку 1921 р. в «першій столиці» тільки від одного району були обрані дві жінки, яким іще не виповнилося 19 років, проте одна з них була членкою КП(б)У, і, мабуть, саме на такі випадки була розрахована примітка. Крім того, навіть можна було спостерігати «позитивну гендерну дискримінацію» — у цих дівчат було більше шансів бути обраними, ніж у чоловіків партії меншовиків чи боротьбистів. Однак навіть у 1922 р. діяла «Постанова Президії ВУЦВК про регулярні перевибори та скликання в установлені строки з’їзди Рад», за ст. 1 перевибори до міської ради відбувались кожні шість місяців. Враховуючи те, що депутатів у Харківську міську раду обирали близько 1 тис., не враховуючи кандидатів, про самостійну дієздатність такого представницького органу влади годі й думати, він слугував лише для максимальної активізації компартійного прошарку і популяризації вступу до лав КП(б)У, і така тактика доволі добре спрацьовувала.

Іще одним видом «позитивної гендерної дискримінації» стало висуванство жіноцтва, що спочатку відбувалося на рівні документів для внутрішньопартійного користування, але згодом було юридично закріплене: уперше було задеклароване в документах XIV з’їзду ВКП(б) і продубльоване в рішеннях IX з’їзду КП(б)У (грудень 1925 р.). Проте, судячи з виступу Постишева, партія тільки «на XII році (1928) різко ставить питання про те, щоб жінку-робітницю, жінку селянку-біднячку й середнячку можна сміливіше, якомога рішуче просувати на керівні пости громадської, профспілкової та державної роботи». Тобто знову ж таки підкреслюється суттєва зміна у внутрішній політиці й паралельно — попередня байдужість партії щодо справжньої рівності між чоловіками та жінками.

_{«Комсомолець України» 1929 р., 8 березня}

Причини та передумови визнання більшовиками об’єднань із гендерним забарвленням