Українські жінки у горнилі модернізації

Питання жіночого виборчого права, безперечно, було одним із компонентів Лютневої революції. У Києві на Українському національному з’їзді 6–8 квітня 1917 р. з промовою серед інших представників робітників та громадських організацій різних регіонів виступала й п. Нечаївська від Київського комерційного інституту та від українських жінок. Увечері того самого 8 квітня на Перших загальних зборах Української Центральної ради зі 115 членів, обраних на згаданому з’їзді від просвітніх та інших організацій м. Києва, з 12 — четверо були жінки: Л. Старицька-Черняхівська, З. Мірна, С. Русова, М. Грушевська. Крім того, двоє з них (Мірна та Старицька-Черняхівська) увійшли до Комітету Центральної ради — виконавчого органу з 20 членів. Не дивно, що за такої фактичної фемінізації національних органів влади та безпосередніх законодавчих змін щодо жіночого виборчого права Тимчасовим урядом їх втілення в життя на національному рівні було також закріплене відповідними законами УНР.

…скликання установчих зборів на основі загального, без різниці статі… виборчого права

З «Маніфесту Російської соціал-демократичної робітничої партії. До всіх громадян Росії», опублікованого в газеті «Правда» 5/18 березня 1917 року

1. Установчі збори Української Народної Республіки складаються з членів, обраних людністю на основі загального, без різниці полу, і рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з додержанням принципу пропорціонального представництва.

З «Закону про вибори до Установчих зборів Української народної республіки» 11/16 листопада 1917 р., р. 1, гл. І

Отже, активне та пасивне виборче право, тобто право обирати та бути обраною, жінки отримали зовсім не від більшовиків, а від так званих «буржуїв» і «націоналістів». Важливо й те, що до 24–25 жовтня (6–7 листопада) 1917 р. жінки вже декілька разів скористалися цими правами, бо вибори чи довибори чи не щомісяця відбувались по всіх містах, містечках і селищах України.

Окрім того, задовго до буремних подій 1917 р. простежувалися поступові зміни законодавства на користь розширення прав жінок. Закон про страхування для робітників від 23 червня 1912 р. позитивно вирізнявся тенденцією до гендерної рівноправності: «Учасниками лікарської каси є всі, без різниці статі і віку» (ст. 4); «У випадку пологів — вагітним і породіллям учасницям лікарських кас виплачується допомога. Вагітним — за два тижні до пологів і породіллям — протягом чотирьох тижнів» (ст. 11). При цьому вагітна повинна була пробути членкою каси не менше трьох місяців до пологів, і якщо вона працювала в останні два тижні або одразу після пологів, то допомогу не отримувала — тільки власну зарплатню. Саме цей алгоритм перейняли згодом більшовики. Звісно, такі прогресивні закони царський уряд запровадив у відповідь на масові страйки й активність громадських діячів. Характерно, що міністерство внутрішніх справ підтримувало ці нововведення, бо розуміло, що самими лише репресіями не здобудеш спокою в країні.

Світське розлучення в Російській імперії було можливе, але церковне «розвінчання» — вкрай складна процедура, здійснити яку з ініціативи жінки було неможливо. Більш реальний сценарій для мешканок губернських міст — отримати «окремий вид на проживання» з відповідною печаткою в паспорті чоловіка (до 1905 р. жінки не мали власних паспортів) після розслідування та висновків представників МВС і підпису губернатора. Діти мали залишатись із батьком. Однак реальне життя було більш різноманітне: приміром, Олександра Коллонтай та Інеса Арманд самі вирішили не займатись вихованням відповідно сина та п’ятьох дітей і довірили це своїм чоловікам, навідуючи нащадків, коли їм було зручно. А от Євгенія Бош (провінціалка з Півдня України) від чоловіка такої «підтримки» не мала і під час арештів дочки перебували в її матері, правда й матеріальний стан її чоловіка значно поступався. Зазвичай логіка дій була саме такою: чоловіки-батьки, які не належали до вищого світу, не квапилися забирати дітей у своїх (колишніх) дружин.

Як свідчать історичні факти, вкрай необхідні законодавчі зміни у становищі жінок відбулись наприкінці існування Російської імперії та під час революції, тому більшовики, щоб вигідно відрізнятись від решти політичних сил, змушені були йти на ще радикальніші заходи щодо жіночої емансипації або приписувати собі досягнення попередників.

Зміни, прийняті більшовицькою владою