Українські жінки у горнилі модернізації

Розв’язання питання щодо залучення жінок до виробництва, що по-перше, має величезне політичне значення, а по-друге, відіграє значну роль щодо забезпечення підприємств постійними кадрами, гальмується виключно надзвичайною недостатністю ясел.

З «Матеріалів про впровадження жіночої праці в промисловості України (обіжники, плани, доповіді, огляди, статистичні відомості)»

Але навіть форсоване будівництво нових ясел протягом 1931 р. (мінімум 4403 ясельних ліжка), задовольняло лише наявну тоді кількість жінок-робітниць, без урахування їх приросту протягом вже 1931 р. і стосувалося тільки металургійних підприємств. У Дніпропетровську на заводах «Мостовой», «Червоний промінь», «Спартак» і «Карл Маркс» працювали 1468 робітниць, для їх дітей потрібно було 200 ясельних ліжок, а не було жодного. Узагалі за даними ЦСУ УСРР на 1 квітня 1931 р. в Дніпропетровську було 43 садочки з 1400 дітьми, а передбачено було 83 установи на 5400 місць; у Кривому Розі існувало 7 садочків на 400 дітей, а потрібно було відповідно 22 на 1900 дітей. Зусилля з працевлаштування жінок на виробництво були малорезультативні: в 1930 р., приміром, біржа праці скерувала на підприємства Миколаєва 233 жінки, а фактично взяли на роботу тільки 27 осіб. Навіть коли жінок приймали на роботу, то за ту саму роботу їм платили менше ніж чоловікам, тобто цілком у дореволюційній традиції.

Певні зміни у гендерному розподілі праці в Донбасі також розпочалися. Службова ніша у вугільній промисловості стала єдиною, яку за радянських часів почало доволі активно займати жіноцтво: на 1 січня 1933 р. всього в СРСР жінок-службовок у цій галузі працювало 5136 осіб, або 15,5 %, і, хоча на 1 липня 1936 р. їх кількість скоротилася до 2722 осіб, у відсотковому співвідношенні вони становили вже 20 %. Безумовно, ці цифри не свідчать про високий запит на працю жінок навіть у загальнодержавному масштабі, проте він вказує на певні гендерні зрушення саме в цій галузі, яка для деяких місцевостей Донбасу була чи не єдиною для працевлаштування та професійної самореалізації. До другої половини 1930-х років у вугільній промисловості Донбасу жінки становили вже 23,4 % усіх працівників, обіймаючи різноманітні посади. Проте значною громадською активністю в межах колективів жінки не вирізнялись.

Промисловість Донбасу — не лише важка: були тут і текстильна, швейна, макаронна фабрики. Однак не всі ці підприємства були суто жіночими за складом працівників, а самі ці галузі аж ніяк не були пріоритетними для радянської влади періоду індустріалізації. Приміром, у «Большой Советской энциклопедии» у статтях про Донецьк і Ворошиловград (нині Луганськ) згадки про харчову та легку промисловість — аж наприкінці довгого переліку головних галузей виробництва. Показовим у цьому сенсі є те, робітницями яких підприємств були делегатки різноманітних з’їздів і пленумів: на XIV Надзвичайному Всеукраїнському з’їзді Рад (30 січня 1937 р.) від Ворошиловграда були делеговані стахановка паровозобудівного заводу Н. Апостолова, стахановка заводу ім. Артема (емальованих металевих виробів) А. Бондарева та вчителька школи Є. Літовченко. Головні жіночі прізвища періоду 1920—1930-х років, що потрапили до історичного нарису «Ворошиловград» (1974): делегатка І Всесоюзного зльоту стахановців транспортного машинобудування у Ворошиловграді нарізувачка новокотельного цеху Є. Фесенко, делегатка від паровозобудівного заводу на Пленумі ЦК ВКП(б) з питань промисловості та транспорту в зв’язку зі стахановським рухом та сама Є. Фесенко, але тепер уже як шліфувальниця. Так чи інакше, жодної представниці легкої чи харчової промисловості.

_{Москалець Дашка Олексіївна. Бригадирка артілі «Червона Україна». Державний архів Харківської області ФР-408, оп. 10, спр. 463, арк. 1—140}