Українські жінки у горнилі модернізації

До появи промислових гігантів у Донецько-Криворізькому басейні, з цілком об’єктивних причин існували тільки села зі властивим традиційним сімейним укладом та організацією побуту. Колишня структура жінвідділів і зборів делегаток ніякого соціального спадку тут не залишила. В результаті перехідний етап ліквідаторської гендерної політики радянської влади збігся з форсованою індустріалізацією, тому проблеми соціальної інфраструктури стали очевидними, першою чергою для людини, яка відповідала за важку промисловість, — С. Орджонікідзе. Оскільки ще у 1920–1921 рр. в Азербайджані він особисто керував роботою серед жінок, то не міг не розуміти, що недостатньо просто побудувати завод — щоб він ефективно функціонував, для працівників та їхніх родин треба створити відповідні соціально-побутові умови. Проте відновлювати жінвідділи було не в його компетенції, слід було створити щось кардинально інше, що виконувало б ті самі завдання з гендерним забарвленням, але без ідеологічного навантаження «радянського фемінізму». Важливо було, щоб така робота здійснювалася виключно на безоплатній основі та не мала юридичного оформлення, щоб держава перед такими об’єднаннями не мала жодних зобов’язань і відповідальності на майбутнє в разі невдачі. Для таких завдань годилася першою чергою лише одна соціальна група жіноцтва — дружини «командирів промисловості». До цього часу масштаби жіночого безробіття в 1920-ті роки вимагали протилежної дії: жінвідділи намагалися хоч якось врятувати представниць класу-гегемона від «дрібнобуржуазного впливу» непу під час постійних скорочень штатів на підприємствах і працевлаштовували після проходження курсів і практики в різноманітні радянські заклади, до того ж найчастіше на керівні посади й, звісно, з окладом. У 1927 р. в звітах окружних з’їздів жінок у графі «за родом занять» навіть з’явилась «робітниці, що займають адміністративні посади». Утім, після проголошення курсу на індустріалізацію пропозиції на ринку праці постійно збільшувалися, тож жінорганізаторки відповідно коригували методи роботи з домогосподарками: серед них вже не було, так би мовити, вимушено непрацюючих, залишились переважно «класичні» дружини «командирів промисловості» та потенційних ударників. Головна мета полягала тепер у тому, щоб вони стали надійним тилом для своїх чоловіків. Приміром, на Сталінському металургійному заводі у вересні 1929 р. керівництво ухвалило «розподілити премії на 3 частини: самим ударникам, їхнім жінкам і дітям, що допомагають їм», при цьому організовували спеціальні гуртки, де пояснювали специфіку роботи чоловіків у нових умовах соцзмагань. До 1934 р. подібні заходи проводили з ініціативи і під керівництвом жінвідділів та жінсекторів, часто долаючи потужний спротив господарників на більшості підприємств УСРР. Однак партійне керівництво вирішило, що країні не потрібні специфічні форми роботи з жіноцтвом, не врахувавши, що загальний рівень побутової культури досі вимагав величезної кількості «маленьких справ» щодо вдосконалення «нового побуту». Тому збіг у часі ліквідації відділів із роботи серед жінок при партійних осередках і започаткування руху дружин-активісток — невипадковий.

У серпні 1934 р. Орджонікідзе відзначив «активну діяльність» Клавдії Суровцевої, дружини інженера електростанції Красно-уральського: жінка самостійно розчистила від сміття територію біля цеху, де працював її чоловік, та висадила квіти і дерева, робітники допомогли їй із вивезенням сміття і доставкою дерну та саджанців. Згодом, 24 березня 1935 р., в газеті «За індустріалізацію» було оприлюднено заклик до дружин ІТП Кривого Рогу, а у травні 1935 р. з ініціативи наркома було скликано першу оргнараду 11 південних заводів та створено першу раду дружин ІТП на Криворізькому металургійному заводі. Дружини командирів промисловості стали наводити чистоту й давати лад у їдальнях, клубах, дитячих яслах, дитячих будинках, гуртожитках робітниць і робітників, навчали грамоті дружин робітників, викладали іноземні мови тощо. І все це без будь-яких додаткових витрат, без утримання оплачуваних працівниць. Чи не основним заняттям стала активна боротьба за чистоту й порядок на підприємствах (що не було раніше властиво жінвідділам), особливо на дрібних заводах, залізничних станціях, шахтах і т. д. Однак не всі керівники вважали це нормою. Наприклад, директор Харківського тракторного заводу П. Свистун у 1937 р. запевняв: «Тут у цехах активістки не працюють. Я вважав би себе нікчемним директором, якщо б у цехах заводу, що мені ввірили, потрібна б була робота дружин. Чистота в цехах, порядок біля робочих місць — справа директора, а не активісток. За це повинні нести відповідальність начальники цехів, а не їх дружини». Хоча саме на ХТЗ така допомога була б доречною: підприємство величезне, будувалося форсованими методами за 16 км від міста і потребувало різноманітних зусиль водночас.