Українські жінки у горнилі модернізації

Після Голодомору ті з селян, що не виїхали і вижили, надто чітко усвідомили: щоб не померти, доведеться-таки ставати «гвинтиком» у системі. Першою чергою це стосувалось молоді: хлопці йшли до армії, де їх не лише забезпечували харчами та одягом, а й рік після демобілізації вони мали право залишатися за місцем служби замість повертатись у розорене село з новим сталінським кріпосним правом, з новою паспортною системою для сільських мешканців. Яскравий приклад: у 1935 р. на Далекому Сході залишились майже всі демобілізовані солдати з Особливої Червонопрапорної Далекосхідної армії (з України в тому числі). Колосальний гендерний дисбаланс на селі вирішили в традиціях радянської пропагандистської машини: Валентина Хетагурова (дочка пітерського робітника Зарубіна) в 1932 р. у віці 17 років завербувалась до будівництва на Далекий Схід, невдовзі вийшла заміж за червоного командира, у лютому 1937 р. в газеті «Комсомольская правда» було опубліковано її лист із закликом до дівчат приїжджати на Далекий Схід. Уже у квітні 1937 р. з Москви до Хабаровська вирушив перший потяг із «хетагурівками», до осені налічувалось уже 11 500 комсомолок. «Збирались» дівчата традиційно з усього СРСР: хтось через юнацький максималізм, хтось через бажання партійного місцевого керівника, хтось рятувався від репресій (одну медсестру вчасно попередили, що біля будинку стоїть «чорний ворон» і вона так у білому халаті й ускочила в регіональний вагон), але доля більшості трагічна. Тому й не дивно, що виявилась певна схожість із Донбасом та Центральною Україною, і дівчата саме з початку 1930-х років активно себе реалізовували саме в сільському господарстві, причому за всіма напрямками: управління сільгосптехнікою, вирощування цукрових буряків та тваринництво. У більшості населених пунктів їх успіхи перевищували досягнення чоловіків.

Дуже популярна за кордоном Паша Ангеліна розпочала «кар’єру ударниці» під час офіційного старту руху ударників. У 1930 р. її висунули на курси трактористів (з 1927 р. вона працювала конюхом у ТОЗі, який у 1928 р. трансформувався в сільськогосподарську артіль). Вона «взяла» участь у соцзмаганні ударних бригад, однак у 1933–1934 рр. результат був не надто приголомшливий — 128 % плану (проте особливістю змагання стало те, що Ангеліна очолювала жіночу бригаду, а виклик кинули чоловічій). Та навіть такого результату виявилось достатньо, щоб наприкінці 1934 р. опинитись на II з’їзді колгоспників-ударників у Москві, де Паша дала першу з багатьох обіцянок Сталіну. Аналізуючи біографії інших орденоносиць, однозначно можна казати, що сплеск ударництва, стахановських методів роботи в сільському господарстві розпочався наприкінці 1935 р. й досяг піку саме на момент проведення Всесоюзних сільськогосподарських виставок. Тобто з моменту скасування карткової системи з’явилася доцільність у підвищенні заробітної платні завдяки особистим зусиллям. До того ж участь у цих виставках мала сенс не тільки морального заохочення, а й матеріального стимулу: диплом першого ступеня включав грошову премію 10 000 крб і автомобіль, другого ступеня — 5 000 крб і мотоцикл і т. д.

Хоч як дивно, саме на Донбасі, на відміну від інших регіонів України, рух «ангелінців» (послідовниць Паші Ангеліної), не отримав розвитку в районах, окрім Старобешевського. Наприклад, у 1928 р. у с. Великоолександрівка Казанковської округи (сучасна Миколаївщина), де головою місцевої сільради була Є. Волосовецька, в 1930-х роках приклад Паші Ангеліної наслідували 100 дівчат, а за комбайни сіли 82 жінки, ще 25 стали водіями, а також тут були послідовниці Марії Демченко (про неї — далі). А в Баштанському районі поблизу Миколаєва трактористка М. Рижик у 1938 р. посіла перше місце у всесоюзному соціалістичному змаганні.

Почасти завдяки такому активному залученню жінок до механізації сільського господарства зросли й доходи колгоспниць: у 1933 р. за один робочий день колгоспниця виробляла 0,87 трудодня, у 1934 р. — 0,95 трудодня, у 1935 р. — 0,99 трудодня. На керівній посаді заробітки були вищі: у 1935 р. жінці-голові артілі нараховували 442 трудодні на рік. Згідно з тогочасною офіційною статистикою, у загальному фонді трудоднів, що виробляла вся родина колгоспника, на долю жінок припадало від 23 % до 46 %. Нарахування трудоднів трактористам здійснювали з урахуванням коефіцієнта: за кожен день праці трактористка отримувала 4,5 трудодня за роботу на колісному і 5 трудоднів — на гусеничному тракторі. У разі зростання кваліфікації (присвоєнням наступної категорії) оплата збільшувалась на 10 %. За перевиконання норми застосовували прогресивну систему преміювання: перевиконання плану на понад 50 % мало наслідком оплату в подвійному розмірі; преміювали також бригадирів.