Українські жінки у горнилі модернізації

Іще в серпні 1936 р. видавництво Наркомату важкої промисловості презентувало двотижневий журнал «Общественница» під гаслом «За культуру побуту». На перший погляд було випадковим збігом, що збірки спогадів або нарисів дружин командирів промисловості стосовно початку такої їх діяльності вийшли друком у Дніпродзержинську (Дніпропетровщина), Запоріжжі, Сталіно, бо там містяться розповіді дружин спеціалістів та стахановців МТС, МТМ і ремзаводів Півдня та Центру. Та географія статей у журналі «Общественница» навряд чи була випадковою: за майже п’ятирічний період, судячи з дописів, рух дружин ІТП був характерний для маскулінних регіонів Донбасу та Дніпропетровщини, зрідка заторкував Харків, тоді як решта регіонів УСРР були презентовані залізницями або цукровими заводами (де діяльність найчастіше зводилася до прибирання й курсів для жіноцтва з подальшим працевлаштуванням на залізничному транспорті). Мабуть не випадковим є й те, що російська назва «жена-общественница» так і не отримала відповідного українського еквіваленту. У всесоюзному журналі «Работница» також домінували дописи жінок з Донбасу: вірогідно, московські редактори у редакційній політиці погоджувалися з таким регіональним дисбалансом. Так, у 1927 р. дописи з Донбасу було опубліковано в п’яти числах журналу «Работница» і лише в одному числі — з Кременчука. Характерно, що одні тексти підписували, приміром, «Луганськ — Донбас», а про інші зазначали «м. Кременчук, на Україні». Так чи інакше, рух дружин-активісток кволо проіснував п’ять років, феміністичних поглядів не спровокував, а лише вчергове репрезентував три компоненти регіональної ментальності: проросійській, маскулінний, «особливий статус». Проте не конструктивно було перекладати соціальні забов’язання на жінок, з яких офіційно намагалися ліпити «нову жінку», а на практиці регулярно безоплатно використовували їхню працю як обслуговувальну, причому виключно за гендерною ознакою.

Колективізація «Жінки в колгоспах — велика сила»

Ще у 1921 р. партією була окреслена головна регіональна мета для Київської губернії (до якої тоді входила майже вся Гетьманщина), через яку місцеві партосередки мали «вирішувати» жіноче питання: понад 100 тис. селянок повинні будуть усвідомити «значення цукру для харчування працюючих, а особливо для шахтаря, металістів». У тому самому 1921 р. В. Ленін вказував на необхідність створення власної сільськогосподарської бази для індустріального Донбасу: «Взагалі вкрай неправильно, що правління кам’яновугільної промисловості розглядає себе поза зв’язком із землеробством Донецької губернії». Тобто усі контури соціалістичного сільського господарства визначені були ще в ленінський період, хоча об’єктивна реальність змусила більшовиків ненадовго дати країні перепочинок та відновитися у роки непу.

Рішення про колективізацію було ухвалено на XV з’їзді ВКП(б) в 1927 р. Далі на пленумі ЦК ВКП(б) у листопаді 1929 р. питання степів Донбасу розглядали як спеціальну проблему, для вирішення якої за 2–3 роки треба було створити мережу МТС із тим, щоб за 2–3 роки обробіток тракторами довести до 50 % всієї посівної площі за умови абсолютної колективізації. Крім того, з літа 1930 р. жінвідділи спрямували свою діяльність на просування колективізації, «виконуючи вказівки XVI з’їзду партії про організації делегатських зібрань колгоспниць і побудову їх роботи таким чином, щоб «забезпечити вирощування колгоспних кадрів із жінок та їх висування».

Після ліквідації жінвідділів жінорганізаторів і делегатські зібрання перевели під загальний контроль парторганізацій. У результаті «форсованих рухів» село втратило значну частину чоловічого населення: строкова служба в армії, навчання у вишах та професійно-технічних закладах (де більшість абітурієнтів були чоловіки, бо жіноцтво навіть квоти від жінвідділів часто не могло заповнити через недбалість партійного керівництва), політичні репресії (які також стосувались першою чергою чоловічого населення через гендерну диспропорцію в органах влади), до того ж індустріалізація відповідно формувала запит головно на чоловічі трудові ресурси й т. д. Тому Й. Сталіну в промові на Першому Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. довелося не тільки звернутися до жінок, а й вдатися до феміністичної риторики. Радянська пропаганда зробила «крилатою» фразу Сталіна: «Жінки в колгоспах — велика сила», але проігнорувала її продовження: «Стосовно самих колгоспниць, то вони повинні пам’ятати про силу та значення колгоспів для жінок, повинні пам’ятати, що тільки в колгоспі вони мають можливість стати на рівну ногу з чоловіком. Без колгоспів — нерівність, у колгоспах — рівність прав. Хай пам’ятають про це товариші колгоспниці, і хай вони бережуть колгоспний устрій, як зіницю ока» (курсив мій. — М. В.).

_{Плакат «Жєнщины в колхозах — большая сила». Художниця Наталя Пінус, 1933 рік}