Українські жінки у горнилі модернізації

На тлі хронічного браку інформації з жіночої історії в радянський період історія соцзмагань є рідкісним винятком: серед передовиків та ударників було чимало жінок, і про них активно писала тогочасна преса. Жіноцтво Чернігівщини вело перед у цій сфері: першою робітницею-стахановкою стала Г. Охріменко, буряківниця Марія Сартісон стала однією з перших «тисячниць» (вона вдвічі перевищила рекорд знаної на весь Союз Марії Демченко), бригада комсомолки О. Малукало встановила рекорд щодо вирощування пшениці (хоч це й була умовно чоловіча царина); уславилася своїми здобутками і доярка та бригадирка тракторної бригади Марія Костюченко.

Біографія Марії Демченко рясніє таємницями та суперечностями. Саме за нею закріпився цифровий маркер успіху — «рух п’ятисотниць» (500 центнерів буряків з гектара). Утім, за даними тієї самої газети «Правда», яка повідомляла про здобутки Марії Демченко всій країні, у 1936 р. Наталя Балабаєнко, ланкова-стахановка колгоспу «Червоний партизан» Бахмачанського району на Чернігівщині, зібрала 1096 центнерів буряків з гектара. Але цей рекорд минув непоміченим, бо «символ» уже було обрано. Ініціаторкою нового рекорду урожайності цукрового буряку — 1 тис. центнерів з гектара — стала ланкова М. Пилипенко з колгоспу «Красная Украина» Лозівського району Харківської області, яка зібрала по 1049 центнерів з гектару. Цей рекорд в 1936 р. змогли подолати 50 ланок.

Деякі західні фахівці з історії СРСР впевнені, що цілеспрямоване конструювання владою «правильних» біографій ударниць і стаханівок було спрямоване на презентацію успіху «сталінської революції», що пропаганда 1930-х років прагнула представити саме роки першої п’ятирічки як вирішальний період остаточного звільнення радянських жінок. Але на тому самому Першому Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. Й. Сталін визнав, що були проблеми з жіноцтвом. Звісно, що про масові «бабські бунти» ніхто вголос не згадував. Вдавана нова «хронологія революції» насправді була хронологією катастрофи режиму: і як більшовики наприкінці 1918 р., так і радянська влада на початку 1933 р. не могла втриматися без загравань із жіночою частиною населення. Тому і з’являлися нові профеміністичні форми діалогу між владою і жіноцтвом, а «жіноче питання» з лютого 1917 року залишалося візитівкою Країни Рад.

Парадокси гендерної політики більшовиків

Мілітаризація

СРСР весь час готувався до війни. Зрозуміло, що досвід використання жінок навіть у ролі солдатів більшовикам був знайомий: саме проти жіночого батальйону вони вступили в бій, коли атакували Зимовий палац у Петрограді в ніч проти 25 жовтня (7 листопада) 1917 року. Утім, загальної мобілізації не було. З газетних шпальт постійно лунало, що радянські жінки отримали рівні права, тому могли вільно вправлятися у стрільбі, здійснювати кінні переходи та мотопробіги, займатися парамілітарними видами спорту, а ще — з усіляких трибун проголошувати зобов’язання.

Ми підготуємо 400 ворошиловських стрілків-жінок і 5 інструкторів стрілкової справи.

Ми завербуємо 100 людей до членів нашого аероклуба…

Ми підготуємо 200 значкістів за нормами «Готовий до санітарної оборони» і «Готовий до протиповітряної хімічної оборони», і наприкінець, ми організуємо групу вивчення зв’язку і підготуємо 50 жінок-зв’язкових… до двадцятиріччя Великої Жовтневої революції…

Зі «Звернення дружин ІТП, робітників і службовців завода ім. Дзержинського до дружин ІТП, робітників і службовців всіх підприємств, будов та установ Дніпродзержинська», журнал «Общественница», 1937 р., № 4

У всіх цих товариствах сприяння армії, авіації та флоту («ОСОАВИАХИМ», «Ворошиловський стрілок» тощо) був і інший бік: їхні член(к)и мали сплачувати вступні та щомісячні внески, за які отримували непоштові марки для вклеювання до персональних членських книжок. Членство в різноманітних (не лише військових) товариствах важким тягарем лягало на бюджет радянських громадян, що цілком можна вважати однією з форм непрямого додаткового оподаткування (поруч із примусовим придбання лотерейних квитків тощо).