Українські жінки у горнилі модернізації

У 1930 р. жінвідділи у партосередках усіх рівнів закрили, таким чином закінчилася більшовицька гра в ліберальний «радянський фемінізм». Натомість чоловіче партійне керівництво, яке усе попереднє десятиліття не надто серйозно сприймало роботу «відділів із роботи серед жінок», зайнялось традиційною «штурмівщиною» в сенсі рекрутування жінок до партійних лав і головним об’єктом, звісно, першою чергою стали робітниці. Дніпропетровська верхівка проявила особливу заповзятість, оскільки головним показником успішності такої діяльності була чисельність жінок-комуністок, і її почали збільшувати форсованими методами. У порівнянні з іншими регіонами УСРР цифри Дніпропетровщини і Донбасу справді вражали. На Дніпропетровщині тільки за перший квартал 1932 р. жінок-комуністок збільшилось на 921 особу (з 10 682 до 11 603); більше тільки на Донбасі — на 1632 (з 13 713 до 15 345). Для порівняння: у столичному Харківському регіоні УСРР приріст становив 505 осіб (з 15 504 до 16 009). Подібна тенденція спостерігалась і щодо прийняття в кандидати КП(б)У за перший квартал 1932 р.: Дніпропетровська область — 1301 жінка, Донецька — 1727, Харківська — 1016, Київська — 570. Але комуністів-чоловіків теж більшало, тому пропорційно частка комуністок не дуже змінилася: Дніпропетровська — 12,6 %, Донбас — 10,2 %. Натомість одеситки демонстрували показники, зіставні зі столичними: на Одещині і Харківщині жінки становили відповідно 14,6 % та 14,5 % усіх партійців цих регіонів. Водночас частка представниць титульної нації, за даними 1930 р., була найнижча саме в УСРР — 25,3 % комуністок (українок за національністю). Хоч як це парадоксально, саме такий відсоток українок був і в дореволюційному Харківському товаристві взаємодопомоги працюючих жінок, і серед перших скликань Харківської міської ради робітничих, солдатських та селянських депутатів.

Рух дружин командирів промисловості «Общественницы»

Ще одним сплеском «жіночої активності» можна вважати рух дружин командирів промисловості (або інженерно-технічних працівників, ІТП). Це вже була не просто директива уряду (як свого часу жінвідділи для Донбасу), а суто донбаський проект від наркому важкої промисловості С. Орджонікідзе. Виявилося, що без урахування жіночого фактора можна побудувати заводи, але не можна запобігти шаленій плинності кадрів: на героїчному ентузіазмі та за рахунок відряджень підприємства з’являються, але не функціонують. Пік активності дружин ІТП припав саме на момент проголошення Й. Сталіним, що «жіноче питання» в країні вже вирішено (середина 1930-х років).

Дружинами чоловіків різних соціальних верств (тобто домогосподарками) більшовики вперше зацікавилися ще під час громадянської війни, оскільки вважали, що саме ця категорія жінок найбільше схильна підпадати під пропагандистській вплив меншовиків. Вочевидь, особливо опікувалися саме дружинами робітників, утім, частка дружин службовців серед делегаток, приміром у м. Миколаєві у 1926–1927 рр. була досить значною: дружин робітників — 57 осіб, дружин службовців — 12, дружин військових працівників — 5, дружин кустарів — 4. Програма їх радянізації для всіх регіонів була однакова з моменту встановлення там більшовицької влади, як зазначалося у звіті Одеського губжінвідділу за 1920 р.: «Домогосподарки залучалися до масового обстеження, до контролю над їдальнями й дитячими харчовими пунктами — їдальні, склади, радянські заклади із господарської частини й т. д.».