Українські жінки у горнилі модернізації

7. Частное и общественное: гендерный аспект: Материалы Четвертей международной научной конференции РАИЖИ и ИЗА РАН, 20–22 октября 2011 года, Ярославль. / Отв. редакторы: Н. Л. Пушкарева, Н. В. Новикова, М. Г. Муравьева. — М. : ИЗА РАН, 2011. — Т. 1. — 555 с. — Режим доступу: http://ms-solutions.ru/index.php7option

Розділ 7 Голодомор крізь призму жіночого досвіду виживання Оксана Кісь

Голодомор 1932–1933 років, поза сумнівом, став найбільшою історичною трагедією для українців. Оцінки людських втрат від штучно створеного голоду різняться, оскільки надійних документів та точних даних про кількість загиблих не існує. За підрахунками учених Інституту демографії НАН України, для яких застосовувались найсучасніші і науково-визнані обґрунтовані методики обчислення демографічних втрат, протягом 1932–1934 рр. в Україні загинуло близько 3,9 млн громадян, що становило близько 13 % усього тогочасного населення УРСР. Найбільшого удару зазнало селянство, адже понад 90 % загиблих були мешканцями сіл.

У межах ушанування трагедії голодомору та її численних жертв у незалежній Україні було реалізовано чимало пропам’ятних заходів, серед яких — численні меморіали і пам’ятники жертвам Великого Голоду, наукові дослідження, десятки томів опублікованих спогадів очевидців та архівних документів, документальні фільми, тощо. У них раз по раз зринав образ Жінки як уособлення трагедії цілої української нації. Меморіали та пам’ятники часто представляють виснажене чи мертве жіноче тіло, що символізує тотальність втрат, а публікації схильні ілюструвати жахи голодування насамперед жаскими розповідями про доведених до відчаю жінок… Таким чином у суспільній свідомості поступово формується та закріплюється стійка асоціація поміж двома поняттями — жінка і жертва. Жіночий досвід Голодомору нерідко зводять до опису страждань і втрат. Неможливо заперечувати, що українські жінки зазнали усіх жахіть трагедії, та водночас хибним було б вбачати у жінках лише пасивних і безпомічних жертв нездоланних історичних обставин. Проаналізуймо спогади свідків Голодомору, щоб простежити жіночі способи пристосування до надзвичайних умов, жіночі стратегії виживання і навіть форми спротиву в умовах тотального обмеження ресурсів, прав та можливостей, які власне допомогли декому врятувати життя, пережити Голодомор, щоб свідчити про злочин.

Чому варто уважно вивчати саме жіночий досвід Великого Голоду?

Для аналізу саме жіночого досвіду Голодомору є щонайменше три поважні причини. Першим і головним аргументом є домінування власне жіночих свідчень у загальному масиві спогадів очевидців Голодомору: в опублікованих в Україні збірниках спогадів, записаних у межах різних проектів (міжнародних, загальноукраїнських, регіональних і локальних) помітно переважають розповіді жінок (майже 3/4 усіх свідчень). Вочевидь, ці свідчення відображають насамперед жіночий досвід і жіноче бачення тих подій, то ж ігнорувати цей факт неможливо. Додатковим демографічним фактором, що впливає на кількісне переважання саме жіночих спогадів про Голодомор, є значна різниця середньої очікуваної тривалості життя жінок та чоловіків в Україні: для жінок вона становить близько 74 років, а для чоловіків — відповідно близько 62. Крім того, Друга світова війна призвела до значних втрат серед чоловічого населення. Таким чином, серед іще живих свідків Голодомору природно переважають жінки, і на це слід зважати.

Вагомі аргументи на користь вивчення жіночого досвіду Голодомору дає гендерний вимір репресій проти селян, які протидіяли примусовій колективізації протягом 1929–1931 рр., коли селянський спротив набув активних, у тому числі й масових збройних форм. Дослідники підрахували масштаби репресій (арештів, розстрілів, заслань тощо), що засвідчує жорстокість і масовість розправ з бунтівниками. Не згодні на усуспільнення власності селяни зазнавали масових виселень в межах заходів з «розкуркулення»: протягом січня-травня 1930 р. з території України було вивезено понад 20 тис. селянських родин у кількості близько 100 тис. осіб, а крім того вислано близько 15 тис. чоловіків «особливого призначення». Загалом до 10 травня 1930 р., за неповними даними, на території України було розкуркулено близько 62 тис. родин. Частка чоловіків і жінок серед репресованих селян невідома, однак, зважаючи на загалом патріархальний уклад селянського життя, можна зробити деякі цілком обґрунтовані припущення. Оскільки традиційно саме чоловік-батько вважався головою сім’ї та господарем основного майна (землі, худоби, хати тощо), виконуючи представницькі функції від імені своєї родини у громаді, то саме чоловіки становили основну масу тих, хто від імені цілої родини відмовлявся від вступу в колгоспи. Тому логічно було б припустити, що саме чоловіки мали б становити й абсолютну більшість серед покараних владою за спротив колективізації.