Надоїло самовладно Львові панувати, Довелося volens-nolens[4] конституц’ю дати.Радість у звірячім царстві: — От тепер нам гарно! Бо хоч будуть брати й драти, то парламентарно! — От розписано вибори. Ну, се кождий знає,Як то при таких виборах у звірів буває.Вівці, що найбільшу в краю представляли масу, Вибрали Вовків послами, що прибігли «з лясу», А лиш трьох зі свого роду. Посумніли Вівці:— От, бач, штука! Конституц’я із Вовками в спілці! — От зійшлись посли звірячі на соймове віче, — Лис Микита був маршалком, Носоріг був віце,А від Льва Медвідь-Заліський мав верховну владу. Лис Микита, вклонившися, отворив нараду:— Чесне собраніє! Дуже я рад,Що, де не гляну я, — Згода та лад.Мов на прагнущіїДіти краси Впали цілющії Краплі роси,Так і в суспільстві В нашій земли Сімена спільностіЙ згоди зійшли. Вороги знатнії Предовгий час Сіяли братнії Розлади в нас, Звали розличнії Мари грізні, Систематичнії Плели брехні, Щоб молодечую Згоду зірвать, Масу овечую Підбунтувать,Щоб плем’я ВовчеєСлабло само,Всіх в якнайдовшеєВпрягти ярмо.Та міць Господняя Розбила їх, Підлість безодняя Сповзла, мов сніг. В щирім довірії Вівці к братамВ обійми сіріїВверглись Вовкам.Раді традиціїДавні держать,В Вовчій опіці і Жить, і вмирать. Раді повинності Давні нестиБез супротивностіЙ хитрої мсти.
ВІВЦЯ Й ЦАП
В гарячий літній день у полониніРядами Овечки лежали,В глибоких думах жвачку жвали, Пастух дрімав у холодку в ялині,— Мій Боже, — в небо знявши зір, — Розпочала Овеча мати, —Як ми помрем, отсе б я рада знати, Що буде з наших шкір?— А що би мало бути? — Цап відрік. — Наквасить на кожух,На кучму та на смух,А то й на рукавиці чоловік.— Ну, мов, що хочеш, — відрекла Вівця, — А се нечесне діло —По смерті зневажати грішне тіло, В котрім також була жива душа.І що вони гадають: як Вівця, То вже лиш пашу знає,А ідеальних поривів не має,Думками не летить повиш даху хлівця.Дурні! Чи ж не зробив їх приклад нашТим, чим вони чваняться нині?Якби не слухали ми Псів, не йшли в салаш, Чи слухали б і Пси їх в полонині?