Unknown

- Різати ляхів! – хрипів Сисун. – Бий їх, немов вовк з степів; розривай їм серця. І нікому не прощай: дітям малим, жінкам чи дівкам. А як шаблі не стане, хватай за кинджал,за сокиру, за косу, і так мордуй їх, щоб вони знали, що гинуть…

- Тікай, Тарасе! – простогнав Олесь. – Він хоче затримати тебе… Смерті твоєї хоче. Їдь до Богуна… Їдь, благаю тебе. І швидко!

- Іди-но до мене, Тарасе… Іди, приблизься, дитино. Мушу тобі дещо сказати… Дещо важного… Слово, яке…

- Та біжи ж!!! – прохрипів Олесь.

Його голова безсило впала на груди. Тарас підігнав коня, несвідомо зблизився до Сисуна, і тут побачив дещо таке, що оселедець йому став дибки.

В туманах та випарах навколо пагорба з закривавленими палями замалювалися темні силуети вершників. Його оточували похмурі, мовчазні мужі в драних ковпаках, в деліях та посірілих, дірявих жупанах. В розідраних кольчугах, в місюрках²⁰, позначених надрубами шабель,в проржавілих карвашах, в бехтерцях, з бастардами, в гєрмаках²¹ та бекешах. Колись їхня кінська збруя, одяг, озброєння повинні булі іскритися від барв та дорогоцінного каміння. Сьогодні ж все було подертим, рваним, покритим багаторічним пилом та болотом. Вершники колись сідали на прекрасних коней. Але ж тепер шерсть на цих верхових тваринах втратила блиск та гладкість, самі вони були вкриті чепраками в кровавих плямах; збруя постаріла, з неї звішувалися залишки китиць та чудових прикрас. Остовпілий Тарас переводив очі з одного коня на іншого… Все це були красиві коні: араби та анатолійці. Серед них не було секелів²² чи козацьких бахматів. Все це були польські верхові коні!

А потім повіяв вітер. Він залопотав продірявленою від куль, вигорілою корогвою, на якій були представлені зірка, перевернутий півмісяць та всунутий в нього благочестивий хрест… Тарас знав той герб. Це був Корибут… Знамення страшного князя Вишневецького.

Ярема!

Це слово визивало ляк та жах, навіть серед найстарших, вже здичавілих січових козаків; воно кидало на коліна цілі козацькі полки та сотні. Зараз перед Тарасом була одна з корогв покійного вже князя Яреми. Один з відділів війська, яке навіть на цій безпардонній війні вирізнялися страшною жорстокістю, оскільки в ньому служила шляхта, яка втратила у повстанні власні двори, жінок та дітей. Загони Вишневецького не вибачали нічого жодному з козаків, залишаючи за собою лише небо та землю. Затрясся Тарас, коли вдивився в обличчя вершників, які його оточували, коли помітив бліді, вигорілі очі, кошлаті білі брови та вуса; пусті, вигорілі погляди, в яких не було ніяких відчуттів. Побачив він покриті шрамами чола, хустки, що закривали вирвані очі, обрізані вуха, культі відрубаних рук, сліди від тортур, нанесених козаками. Тарас вже розумів, що гірше вже потрапити він не міг.

- Гей, різуне, на землю просимо! Час на тебе!

Лях, який вимовив ці слова, стояв на узбіччі. По буздиганові²³ Тарас пізнав у ньому поручника чи навіть ротмістра вишневецьких. Погляд того палив його немов полум'я, немов очі упиря. Рука в залізній рукавиці зробила короткий жест – наказала, щоб він спустився з коня.

- Тарас! Тікай, - простогнав Олесь. – Біжи до Богуна…

В останнім пориві розпачу Тарас вбив шпори в боки карого волошина. Кінь відразу ж пішов у галопі, витягнувши шию. Але ж він був не сам. За собою козак почув гуркіт, стукотіння кінських копит, і той лякаючий, страшний крик, від якого чернь та босота дрижала, відчуваючи смерть:

- Яреееемааа!

Поляки пішли в галоп, заходячи в тил козакові. Тарас звернув між палями, направив коня в сторону відкритого степу. Він нахилився в сідлі, втуливши обличчя в розвіяну гриву.

- В поля! – закричав він. – Лети, мій Вороний! Рятуй! Рятуй мене!

Кінь помчав, немов степовий вітер. Перескочив яму, вихором промчав біля древніх курганів, занурився в море будяків, трав та квітів, що прикривало його майже до загривка. Ляхи на своїх стрімких конях скакали за ним.

- Стій! – закричав один з них. Тарас і не мислив слухатися. Ще більше похилився він до кінської шиї. – Завертай!

- Лети, лети, мій Вороний! – прошепотів Тарас.

Стрункі польські коні мчали легко та елегантно, мов стадо оленів. Стукіт копит розбивав череп Тараса. Козак розумів, що його шанси вийти цілим з таких страшних обставин були загалом невеликі. Він же мчав на звичайному, не найкращому волошині, звичному до воза, а не до смертельної гонитви з швидкими немов вітер, вченими польськими жеребцями, які, часом, могли проскакати навіть і двадцять миль за один день.

Вишневецькі були все ближче. Краєм ока Тарас помітив, як один наздоганяє його з лівої сторони, побачив лише блиск піднесеної шаблі…

Тарас, спритно мов рись, сховався за кінським боком за татарським вмінням. Перо шаблі прорізало лише повітря. Козак розпачливо погнав Вороного, вирвався вперед, останні зусиллям виграв для себе декілька п'ядей життя…