Unknown

Серце замерло у нього в грудях, коли все справдилося до йоти. Коли після шалених боїв татарів, після атаки гусарів та наступу іноземної піхоти не витримала та розсипалася армія Хмельницького. Видіння було жорстоким,бо правдивим. Тарас побачив смерть товаришів. І дар цей залишився при ньому, щоб знову проявитися у дворищі, коли приглядався він до ченця, що промовляв молитви.

Тепер же він дивився, мов у жару, на козаків. Бачив їхні покривавлені тіла, відрубані кінцівки, викручені свердлами очі, на криваві рани від шабель та чеканів. Його оточували живі трупи на конях. Сисун і вся його ватага йшли на смерть.

Тарас натягнув поводи і залишився дещо позаду. Він не знав, куди йому звернути. Потягнувся до баклаги з горілкою, зробив ковток. Йому не хотілося бачити того, що мало наступити. Не було в нім сили, щоб стати свідком смерті всієї компанії. Христе Спасителю, ну чому це спіткало власне його? За які такі гріхи?!

Зненацька, десь збоку, посеред ям від вивернутих дерев та кущів вологих папоротників він побачив гнучку постать жінки. Та підняла руку, ще й кивнула в жесті призову.

"Вір, сину, в міць та опіку Богородиці, - пролунав в його душі голос брата Міхала. – Йди за її голосом, дозволь їй вести тебе"…

Довго він не роздумував. Відокремився від козаків і звернув до лісу, занурився в молочні випари. Тарас розглядався на всі сторони, але ж Богородиці ніде не бачив. Даремно він напружував очі, бажаючи пробити зором густі тумани. Аж врешті побачив її на краю невеличкої поляни та скерував коня в ту сторону. Він їхав крізь мокрі кущі та хащі. Оминав старезні, вікові дуби та берези, перестрибував гнилі стволи, провалювався у ями, проїжджав під схованими у напівтемряві товстими гілками. Очима він шукав своєї провідниці, весь обліплений павутинням, блідий та мокрий від крапель води.

Знову він помітив її між деревами, скочив швидко до поляни, але ж гнучка постать зникла з очей. Тарас вискочив на відкритий простір, утримав розігнаного коня, повів очима по лісі, скелях та заростях, але вже нікого не побачив. Він був сам-один посеред темного бору, по якому, може бути й таке, кралися його вороги. Тільки тепер він подумав, що те, яке він брав за вказівки, було обманним підступом; що Богородиця, замість допомогти, указала йому путь до самого центру цієї пастки. Тарас бився з цією думкою, не пропускав її до козацької голови, і все ж та поверталася, немов дніпрова хвиля, що відбивається на Ненаситецькому порозі – все сильніша і ще більш страшна.

Довго Тарас блукав по урочищам та розлогам. Керувався він ледь чутним шерхотом струмка. Врешті, йому трапилася вузенька стежина, що вела нагору, і він виїхав в широкий степ. Сонце вже хилилося до заходу.

Птахи.

Зграя ворон та воронів зірвалася з трав так несподівано, що кінь Тараса заіржав, став дибки, і молодий козак ледь втримався в сідлі. Коли кінь впав передніми ногами на землю, бандурист притримав поводи і завмер.

Спочатку він подумав, що те, що стирчить перед ним – то є купою висохлих низеньких деревинок. Потім – що, можливо, бачить густу ялину, або ж то ластівчині гнізда, які обліпили висохлі стволи так густо, що це надає ім. вигляду дивовижних, погнутих форм.

Тільки за хвилю до нього почало доходити, що ж він насправді побачив. Коли кінь заіржав, мотнув головою, почав бочитися та відмовлятися підійти ближче, Тарас придивився, і його очі повело вздовж довгих, закривавлених жердин, і аж до… п'яти людських тіл, що стирчали зверху свіжо затесаних колів.

П'ятеро козаків з компанії Тараса, які ще нещодавно мріяли про розбійну славу, про здобич та веселих дівок, скінчили життя високо. Однак, це винесення під небеса не послужило їхньому здоров'ю. Майбутні православні лицарі та степові розбишаки, а в своїх мріях – майбутні полковники та гетьмани війська запорізького скінчили як шматки падалі, залишені на поживу воронам та крукам.

Тут були вони всі. Сисун, Морозовицький, Олесь, обидва Горілки. Тарас глядів на них з жахом, зняв шапку та дивився, широко відкриваючи блакитні очі, і навіть не чув струменів сліз, що стікали йому по обличчю. Тільки тепер дійшло до нього, що Богородиця, яка показувалася йому в лісі, врятувала його від жорстоких мук та повільного вмирання.

Його товариші загинули страшною смертю. Згідно з польським законодавством, їх було вбито на коли. Але ж, навіть в годину настільки жорстокої смерті, їм дарували ще й додаткових мук. Тарас бачив їхні вивернуті догори руки, обв'язані солом'яними поворозами, политими смолою та підпалені. Він заглядав у дірки після висвердлених свердлами очей, дивився на відрізані носи і вуха, на паси шкіри, здерті з грудей та спин, на рани від кинджалів та ножів, на стріли, що стирчали з плечей на животів… Спалені, посічені, скалічені десятками найвитонченіших тортур тіла козаків майже не були схожими на людські останки. Всі вони стирчали жорстко і рівно, бо під власною вагою глибоко осунулися на вістря палів, нібито потворні нарості на свіжій деревині, виставлені на поїдання птахів, здалека смердючі кров'ю, горілим та жахливим запахом людського лайна.