Unknown

Тарас змусив коня підійти ближче. Він ледве знаходив в спотворених обличчях подібність до рис облич недавніх товаришів. У молодшого Горілка в очницю було вбито гербовий перстень брата Міхала – срібну шляхетську печатку, з направленою до неба розбитою стрілою. З рота Сисуна звисав порваний мішечок з тканини, що перед тим лежав перед фігурою Богоматері, який він пограбував у старого ченця.

І тут Олесь підняв закривавлену голову. Тарас побачив дві страшні діри по вирваних очах.

"Спаси Христе, - промайнуло у нього в голові. – Він дивиться… Він бачить мене…".

- Болить… - прошепотів Олесь. – Страшенно болить…

- Спаси Христе, - простогнав молодий козак. - Досто́йно есть я́ко вои́стину блажи́ти Тя, Богоро́дицу, Присноблаже́нную и Пренепоро́чную и Ма́терь Бо́га на́шего…

Він не міг закінчити читання молитви, бо Олесь простогнав так страшно, що Тарас весь затрясся.

- Послухайте, християни… хто вуха має! Нехай ся приближує… правду Божу слухають, бо близиться суд Божий, зіслав Господь кару множу. Приходить година, де вся родина кров'ю помажеться… Тарас, ти чуєш?

- Олесь,зараз я, з півгака¹⁸… муку твою скорочу.

- Тарас, ми прокляті. Прокляті, коли ходимо, їмо, спимо… Коли стоїмо…

- Олесь… не будеш мучитися…

- …за те, що ми вбили старого ляха у дворищі і Богородиці горову відсікли! Ти слухаєш? Так слухай, - напівпритомно шепотів старший бандурист. – Я вже над могилою стою.

- Слухаю тебе.

- Ти, Тарасе, є вибраним… Тебе вибрала Матір Божа, як єдиного праведного в компанії нашій. Єдиного, який проявив… милосердя. Ти є вибраний, щоб привести мир Божий на Україну. Ти понесеш свій хрест, як Христос, до коронного табору. Ти підеш між ляхів, щоб їхні вини пробачити та до згоди переконати.

- Олесь, та що ти таке кажеш? Який мир чи покій Божий? Як то це?

- Буде в Україні велике крові пролиття. Села лісом поростуть,вовки в них витимуть, діти малі та молодиці в ясир підуть… Потопчуть наші поля копита вражих коней. Брат брата кров'ю змочить і орді продавати стане, а всі хлопи наші та козаки стануть невільниками жорстокого тирана. І так воно і буде, якщо не запанує на Україні мир Божий… Чуєш, Тарасе?...

- Так, - простогнав Тарас. – Чую…

- Я бачу… Бачу, як золота корона на землю спадає… Чорні орли її дзьобають. Але ж повстане зі степів лицар превеликий. Він корону піднесе і на свою голову накладе. І лицар той повинен мати в гербі щит на щиті. А потім станеться велика битва при могилі Сороці при самому Бузі. А от коли ранок після неї настане, запровадить той лицар мир Божий на Україні та врятує її… назавжди.

- …Честне́йшую Херуви́м и сла́внейшую без сравне́ния Серафи́м, без истле́ния Бо́га Сло́ва ро́ждшую, су́щую Богоро́дицу, Тя велича́ем, - закінчив молодий козак молитву.

- Тарасе, - все шепотів вмираючий Олесь, - я вже бачу його, короля Божого, я чую, як ти і Богун біля нього в степ їдете. На голові лицаря корона лежить, а в руці Богуна – булава… І ти їдеш з ними, Тарасе! Це ти все справиш!

Тарас перехрестився.

- Ти бачив, що нас чекає?... Тому і… від'їхав?

- Бачив, - заридав бандурист. – Я… я не знаю, що воно таке…

- Тоді вже до кінця свого життя будеш такі речі бачити. Ти будеш бачити, як твої друзі на смерть ідуть, як орда та ляхи різатимуть діточок малих, як людей в ясир беруть, як молодиць неволять. Тепер вже ти завжди побачиш, хто якою смертю згине.

- Олесю, - простогнав Тарас. – Олесю, вибачте мені… Я не хочу. Не хочу того всього бачити. Не маю я сил!

- Якщо не бажаєш, тоді ти повинен постаратися з миром Божим, - ледве промовив вбитий на паль козак. – Бо тільки тоді буде тобі спокій. Так мовить Богородиця наша, і ти повинен її слухатися. Молодий ти ще і слабкий, ляхи та козаки – то вовки порівняно з тобою. Але ж ти маєш ліру, яку дав тобі хлопець у дворищі. Бережи її, як зіницю в оці. Як зіницю волі козацької. А коли скрутно тобі буде, заграй на ній ворогам своїм. Її звуки заспокоять збожеволілі душі, упирів та сисунів¹⁹. Іди, Тарасе. Іди та грай.

Вересай ледь розумів слова Олеся.

- А тепер вертайся до Богуна та скажи йому… повтори ці слова… - харчав вмираючий. – Що Чорна Рада буде…

Тарас слухав та здригався від жаху. Він не міг відірвати від змученого обличчя Олеся та двох кривавих дір, на місці яких ще вранці були смарагдові очі козака – дуже красиві, оточені темними віями. Очі, якими він ловив усміхи найкрасивіших молодиць.

А потім він почув шелест і майже не вмер від переляку. Тут же, поряд, на своїй палі поворушився Сисун та виплюнув порваний кошіль ченця.

- Він бреше… - прохарчав він. – Не слухай його, Тарасе. Не буде Божого миру… в Україні…

- Біжи! – простогнав Олесь.

- Зараз… почекай-но, я хочу тобі… дещо сказати перед смертю. Підійди, Тарас!

Молодий козак здригнувся.

- От бачиш, що з нами ляхи зробили, - говорив Сисун. – Іди та помстися за нас, за друзів своїх. Стисни за кожного з нас одну ляську горлянку. Та що я кажу: одну – тут і дюжини не стачить… Слу… слухай… іди, ріж ляхів та пархатих, щоб і ноги їхньої на Україні не було.

- Не слухай його, Тарасе, подбай про покій!