Unknown

Його було зраджено і запродано на смерть! І подумати тільки, якби не був він такий упертий, якби не втручався до всієї цієї справи, або ж просто пішов, то не сидів би зараз у льосі. Ну так, напевне б його оскаржили, його б переслідували, але ж він міг би отримати від судьби якийсь шанс на гідне життя. Він міг втекти до війська під гетьманську юрисдикцію. Міг би дістати охоронного листа, salvum conduсtum від короля, чи викупити себе, а з часом і спокутувати провину. В тій країні, що надала йому гостину, катівські заліза та диби іржавіли по міських вежах, а тюрми стояли пустими. Але ж його схопили на гарячому, in recenti, під час нападу та розбою на великому шляхові. А це все означало вже шибеницю та смерть. Якби ж то у нього були багаті захисники… Якби були якісь приятелі, родина, тоді, можливо, і вдалося б уникнути мотузка. На жаль, Дантез був сам, як палеь у дірявому чоботі.

А найгірше з усього, що так насправді він не був винній у тому, в чому його звинувачували! Вся справа була помилкою, страшною інтригою, якої він сам не був у стані зрозуміти. Якби він утік… Якби ж то він сам не був таким дурнем…

А почалося все два дні тому, на широкій дорозі.

 

 

- І мені подали чорну юшку, - сказав Регнард с посірілим обличчям. – Чи то, за польським звичаєм мені відмовили

- А вона? Що сказала на те? – спитав Дантез.

- А що вона мала сказати, коли відразу й зомліла. Слово опікуна – це ж святе. Йому достатньо тільки рукою махнути, і їй відразу ж волосся зголять та до монастиря кларисок потягнуть. І що я тоді зроблю? Монастир захоплю? Браму петардою²⁹ в повітря висаджу? За таке вже інфамія³⁰ та анафема. І щоб цього всього було замало, мене б чекало пекло після смерті.

- Моя шпага до твоїх послуг, шевальє Регнард. Послуга за послугу.

Листя в кущах зашелестіло. З-за них винирнув віспуватий рейтар в короткому, рваному колеті, в залихватськи закинутій на ліве плече пелерині та в капелюсі, поля якого були підвернуто як у мушкетерів.

- Їде! – прошипів Кноте, довірений поплічник та товариш по чарці Регнарда де Кюссі. - Ескорту немає, тільки пара форейторів. Півмолитви страху, і дівка твоя, пан Регнард.

- На коней, мил'с'дарі!

Всі швидко схопилися з землі, скочили у сідла. Вивалилися з лісу на гостинець. Робилося темно. За собою вони мали червону луну заходу, а прямо перед собою – темний бір; пустий тракт, що йшов до недалекого броду на Сані. У них за спинами великий старий вітряк розкладав до неба культі пощерблених кривих крил.

Повіз вони побачили відразу ж. То була велика гданська карета, прикрашена кистями та срібними цвяхами; вікна були затягнуті фіранками. Шість сивих цугових коней, прикрашених китицями та косами йшли рівною риссю, похитуючи головами, з яких звішувалися червоні плюмажі. Такий підібраний за мастю цуг повинен був коштувати фортуну.

- Давай! – закричав Регнард.

Як один вони прискочили до карети, коли та ще не порівнялася з вітряком, з оголеними рапірами та палашами в руках.

- Halt! – крикну Кноте.

- Стій! – вторили йому Регнард та Дантез.

Форейтори не дали себе заскочити. Перший зліва хльоснув батогом; ремінь зі свистом впав на голову та спину Регнарда. Француз скрикнув, майже звалився з сідла. Другий форейтор стрелив батогом над кіньми. Великі сиві тварини підняли голови, пішли скоком. Карета набрала швидкості, рвонула гостинцем як вихор, зі стукотом кінських копит, з брязкотом прикрас, з всі скорішим стуком кіл.

Кноте схватив кавалерійський пістоль - пуффер. Націлився, стрелив у другого візницю…

Схибив!

Дантез вбив шпори у кінські боки. Він похилився у сідлі і зі здійнятим палашем наздігнав форейтора. Чуючи стук копит, що наближався збоку, слуга обернувся, стрелив батогом вдруге, але француз заслонився лезом. Батіг вдарив його в чоло, хльоснув по спині. Дантез рвонув дозаду, майже не спавши з сідла коня, що скакав галопом, притримався передньої луки та вирвав батіг з руки форейтора.

Слуга скрикнув, зіщулився на своєму сидінні. Дантез підігнав свого коня, штурхнувши його шпорами,порівнявся з підсобним сивком, що входив у склад упряжки – цугу, потім вдарив форейтора плазом шаблі по спині. Слуга закричав, звалився убік, прямісінько поміж ремені упряжі, і зник під копитами розігнаних, перелякано хрипучих коней, що тягли карету.

Дантез не вагався ні хвилиною більше. Коні мчали, немов шалені, летіли як вітер, тягнучи карету, що підплигувала на каменях та небезпечно скрипіла. Одним швидким рухом він викинув ноги з стремен, скочив на сивка, вхопився за розвіяну гриву, підтягнувся догори та усівся в сідлі. Другий візник скрикнув, націлився батогом, але ж тої самої миті Кноте, що галопував рядом, вдарив його по лобі кістяною рукояттю пістолету, схватив за шию та пригнув до сідла. Дантез схопив повіддя пристяжного коня, потягнув їх, ще й відхилився назад, стримуючи ошаленілу тварину.

Йому вдалося, хоча й не відразу. Сивко дико заіржав, закрутив головою, звільнив, а разом із ним – і останні коні в шестерному цугові. Карета заколихалася, покотилася все вільніше, а потім і зовсім стала в хмурі пилу.