Читаем Unknown полностью

- Курр… ви… - прохарчав Богун крізь затиснені зуби. – Я вам… пече… З Пештою…Де ховати хочете?... В одній могилі, сучі сини?! – замовк та сплюнув кров’ю, бо його схватило пароксизмом болю.

Козаки зніяковіли, погледіли один на одного. Врешті Криса бахнув себе кулаком по підголеній голові. Всі на смерть забули, що покійник Пешта, який перед смертю підстригся в монахи в київському монастирі, мав дуже велику злість до Богуна.

- Так тоді де, батьку, ховати тебе повинні? – спитав Сірко. – Чи хіба у Кальникові?

- Пельку заткни, старий цапе! – буркнув Криса.- Про який Кальник ти мовиш? В Трехтемирові8 батько спочине. Труну накажу зробити з задніпрянської сосни, міцнішої за шибениці та палі, які добрим молодцям князь Ярема ставив. До склепу під монастирем тіло і спустимо. І буде тобі, батько, зовсім як в постелі під пуховою піриною. Та й дівок там тобі не забракне, бо там, під Трехтимировом з давніх-давен ховали багатих датчанок, а деякі з них навіть дівицями були. А як десять років тобі мине, будеш виглядати як ті останки з Святої Землі, з яких каменецькі жиди9 роблять лікарські відвари та протиотрути.

Сірко чвиркнув слиною крізь поламані зуби і закинув за вухо кінець довгого, просмоленого вуса.

- Притримай бовтало у роті, Криса, - забуркотів він, - щоб його разом з головою не втратити. Не у Трехтимирові, а саме в Кальникові полковника поховаємо. А не хочеш моєї правоти визнавати, тоді виходь на кулачну бійку!

- Та не в кулачному бою, але ж шаблею оселедця тобі підголю! – крикнув Криса, а потім кинувся до Сірка, схопив його за жупан під шиєю, рвонув, потяг до себе. Решта козаків швидко їх розділила – вони схопили за руки, дали по головах та відтягли убік.

- Першому, який за шаблю схопиться, довбню розвалю! – рикнув Пилип і потягнувся до обушка. – Геть! Геть, курвини сини, свинопаси поганські!

Козаки послухалися. Вони викинули з намету шукачів сварки і вийшли, скупчившись при виході. Пилип був вже старим та неповоротким, але ж у всіх в пам'яті був давній скандал з отаманом Голотою в Брацлаві за дівку-повію, коли він за половину часу, який потрібно, щоб прочитати молитву так пригостив козака малим чеканом та пригладив дерев'яною милицею, що медик, доставлений з Умані та стара ворожиха Галина ледь-ледь склали Голоту до купи.

Старий козак залишився наодинці з помираючим. Богун хрипів, на його поранених вустах виступала кров. Переоране шрамами обличчя полковника робилося все блідішим.

- То вже кінець, Пи… липе… - ледве видихав Богун. – Сьогодні вже вмру.

- Козача доля. Сьогодні живемо – завтра гниємо. Вчора ще горілку хлистали, а завтра вже у Господа на суді будемо.

- Скільки ж то я років… жив… Ти рахував, Пилипе?

- Буде вже сорок та ще декілька, батьку. Але ж виглядаєте на більше. Не послужила вам та ляська куля спід Берестечка.

- Поховайте мене у Переяславі… при соборі святого Михайла…

- Буде так, як хочете, батьку.

- І катафалка не хочу. Тільки у чернечу рясу тіло одягніть. А якби не довезли, якби почав я гнити, тоді поховайте в степу. Під каменем, щоб вовки не викопали… І на тому каменеві виб'єте…

- Не викопають. Прослідкую.

- Знаю… Пилип… Я ж повинен… побачити Тараса. Поклич його. Негайно!

Старий козак оглянувся довкола.

- Не має вже Тараса, - тихо промовив він. – Ваша милість вигнала його.

- Це ж як так… вигнав… - прохарчав Богун. – Не може того бути.

- Це було тоді, коли не схотів вас Тарас слухати, та ляхів, яких ми взяли в полон під Білою Церквою, різати. Ваша милість наказали йому й на очі не показуватися. І пропав Вересай, як камінь у воду. Тільки батько його з нами залишився, бо ж сліпий він та старий.

- Та як же то?! – заридав напівпритомний Богун. – Як же то бути може?

- А от так воно й було. Немає вже Тараса. В ви, батьку, потім у гніві горілку пили. Молодцям пики били, землю гризли. І тоді з апоплексії рани вам і повідкривалися…

- Зло я учинив, - ледве видихав вмираючий. – Святою Пречистою клянуся, согрішив я. Вибач мені, Господи, гнів мій! Як же міг я вигнати бандуриста, що був мені як син рідний?! Так що тепер один я на світі, Пилипе!

- Слуга вашої милості.

- Та я ж Тараса… Я йому все віддаю. Всю мою славу, маєтності, що видрав з ляських горлянок… Ти його знайди…Ти йому все скажи… і повідом… і повідом… що в могилі буду чекати його змилування! Пилипе! Спаси Христе!...

Богун схопився з постелі, схопив старого козака за свиту, тряхнув ним, а потім впав на спину. Кривава піна виступила йому на вуста.

- Все буде, як скажете, батьку, - прошепотів Пилип.

Богун ще кидався та хрипів. Кров плямила багату польську делію, спливала на шляхетні єдваби та парчу, на булаву з щирого золота, на вовчі, соболині та куні шкури.

- Це ж скільки років я воював, - прохарчав Богун, - бив ляхів… Тисячі молодців на смерть вів… І нащо все воно? Що з тієї слава буду я мати у Царстві Небеснім?...

Перейти на страницу:

Похожие книги

Аламут (ЛП)
Аламут (ЛП)

"При самом близоруком прочтении "Аламута", - пишет переводчик Майкл Биггинс в своем послесловии к этому изданию, - могут укрепиться некоторые стереотипные представления о Ближнем Востоке как об исключительном доме фанатиков и беспрекословных фундаменталистов... Но внимательные читатели должны уходить от "Аламута" совсем с другим ощущением".   Публикуя эту книгу, мы стремимся разрушить ненавистные стереотипы, а не укрепить их. Что мы отмечаем в "Аламуте", так это то, как автор показывает, что любой идеологией может манипулировать харизматичный лидер и превращать индивидуальные убеждения в фанатизм. Аламут можно рассматривать как аргумент против систем верований, которые лишают человека способности действовать и мыслить нравственно. Основные выводы из истории Хасана ибн Саббаха заключаются не в том, что ислам или религия по своей сути предрасполагают к терроризму, а в том, что любая идеология, будь то религиозная, националистическая или иная, может быть использована в драматических и опасных целях. Действительно, "Аламут" был написан в ответ на европейский политический климат 1938 года, когда на континенте набирали силу тоталитарные силы.   Мы надеемся, что мысли, убеждения и мотивы этих персонажей не воспринимаются как представление ислама или как доказательство того, что ислам потворствует насилию или террористам-самоубийцам. Доктрины, представленные в этой книге, включая высший девиз исмаилитов "Ничто не истинно, все дозволено", не соответствуют убеждениям большинства мусульман на протяжении веков, а скорее относительно небольшой секты.   Именно в таком духе мы предлагаем вам наше издание этой книги. Мы надеемся, что вы прочтете и оцените ее по достоинству.    

Владимир Бартол

Проза / Историческая проза