Unknown

- Матір Божа захистить нас, - зітхнув брат Міхал. = Йдемо до неї, діточки мої.

Він увійшов до світлиці, опустився на коліна перед фігурою Богородиці Марії. Діти тиснулися до нього, також опускалися на коліна,хлипаючи.

І молилися…

 

 

І тоді ж то Фесько Ганжа Андибер,

Гетьман запорізький

Тихо так словами промовляв:

Гей, козаки, каже, діти, друзі – молодці,

Прошу вас, добре старайтесь,

Тих вельмож козацьких – багацьких

З-за столу, мов волів за роги таскайте,

Під вікнами рівно складайте

Та по-тричі віттям березовим шмагайте!

 

Так співав і грав Олесь. Слова думи поривав з собою вітер, глушили їх кінські копита. З яру виїхали всі вони в широкий степ, відкрилося перед ними море трав, зелених будяків, колючок та квітів. І тепер мчали вони кінськими підскоками, весело покрикуючи.

- На славу! – гукнув Сисун.

- На щастя! – вторували йому козаки.

 

 

На дворі загупали кінські копита. Якийсь з коней заіржав, приборканий сильною рукою. Діти розхлюпалися, кинулися ченцеві до ніг. Брат Міхал звісив свою сиву голову; його худорляві руки дещо тремтіли. Палець ченця й досі прикрашав шляхетський перстень з гербом Кошцєшею. Він молився з усіх сил, вдивляючись в статую Марії, і бачив, як по обличчю Богородиці котилися дві сльози… Чи може це йому тільки здавалося?

Малий Микола притис здоровою рукою до себе хлипаючи Любу. Він здригнувся, коли в сінях грюкнули двері, коли дошки загуділи під підкованими чоботами.

- Смерть, - прошепотіла дівчинка. – Смерть іде.

Брат Міхал притиснув їх обох до себе.

- Бог захистить нас, діти мої, - прошепотів він тихо крізь сльози.

 

 

Козаки, всі шестеро, вломилися до світлиці з добутими шаблями, з рушницями та чеканами. Але ж ніхто не ставив їм опору. Ніхто не схватився за зброю…

Молодці замерли заскочені, бачачи громадку дітей, що тулилися до старого ченця в сірій, бернардинській рясі, перепоясаній лицарським кольчужним пасом. А разом з козаками до світлиці вдерся задух дьогтю, коней та горілки. І ще щось… Льодовий повів смерті. Язики полум'я смолистих лучин сколихнулися під її холодним диханням.

Тарас погледів на скулених, хлипаючи дітей та полегшено зітхнув. Він сподівався опору на дворищі, збройної челяді та ляхів. Він навіть побоювався, що їх шестеро не стачить на завоювання фільварку, до якого, як повідомив їх Сисун, потаємно повернувся шляхтич разом з усією родиною. Тим часом, тут вони знайшли голод, нужденність та нещастя. І покалічених дітей…

Вересай здригнувся, коли придивився до громадці малих. Невисокий хлопчик обіймав культею плеча дівчинку з чорними ямами замість очей. Поряд лежала дитина без ніг, схожа на оберемок лахманів, а далі до колін ченця тулилися інші дітки.

Всі вони були жахливо покалічені. Тарас з жахом оглядав культі рук та ніг, позначені глибокими ранами, шрамами від шабель та опіків голівки. У деяких діток були відрізані вуха, носи чи пальці – мабуть, разом з родичами вони попалися до рук вояків з коронних хоругов – може, навіть, загонів князя Яреми, що мстили за різні та попалені двори на Задніпров'ї. Тарас бачив перед собою найбільш нещасних жертв війни, яку розпалив Богдан Хмельницький супроти Речі Посполитої. Нещасні дітки, що заплатили за бунт більшу та страшнішу ціну, ніж чернь, козаки, запорізька старшина, польські та руські пани.

На подальші роздуми не було часу. Сисун скочив між калік, розкидав їх, схватив старого ченця за рясу, витягнув з громади.

- Де лях? – завив він. – Де тій пан?

- Помилуйте, панове-молодці, - застогнав чернець. – Його милість Гдешинський, що був тут господарем, вбитий. Чернь весь рід згубила разом з жінкою та дітками ще чотири роки тому. Ось там, - рухом голови він указав в бік подвір'я, - за стайнею поховали ми те, що з них залишилося…

- Брешеш, діду. Він тут, у дворі ховається! Але ж ми його знайдемо. З-під землі дістанемо. Так що ти, краще, говори, де Гдешинський поховав золото та срібла. Інакше погано тобі буде!

- І на підсмалених підошвах на той світ підеш, піп! – викривив в паскуднім усміху обличчя Морозовицький.

- У дворищі немає нікого, окрім мене і тих діточок, - сказав чернець. – Я з різних доріг всіх їх зібрав, калік нещасних.

- Виходить, ти тут дітьми опікуєш? Ти, лях – єзуїт?

- Я від отців бернардинів, - відповів старий. – За гріхи свої віддався я Панові Богу, а він сказав мені, щоб сиріт нещасних під дах свій приймав. Так і я вас, панове-молодці, змилування прошу – не робіть кривди калікам нещасним.

- Мовчи, піп! – рявкнув молодий Горілко. – Де ховаєш золото? Де твої юдини дукати, пес єзуїцький? Як віддаєш нам, то ми тебе цілого лишаємо. Але ж, якщо хоч одно собі залишиш, тоді на гілці затанцюєш!

- Не маю я золота. Я ж лише бідний чернець…

Швидким рухом Схватився за кинджал та приставив лезо до горла бернардина.

- Заткни пельку, діду! Дукати сюди давай, таляри, єфимки, орти!